Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров

— Ви не запрошуєте мене в покої? — Роза Семенівна тим часом вправно угвинчувалася під Хоминою рукою в двері. — Ніколи не гадала, що ви такий галантний кавалер. Наречена на руках! Ах, який шарм. Та про це увесь двір мусить знати.

І Водянистого неначе облили з вогнегасника, його розпечений праведний гнів почав згасати. Хома криво всміхнувся. Цю п’яну від цікавості мишу треба було негайно розтоптати, а він стояв і стояв, нервово кусаючи губу. І звідки в людей ця хвороблива пристрасть — жити чужим життям, чужими поцілунками й сварками, нюхати чужу брудну білизну і мліти? Що за хвороба жити відбитим місячним світлом? І ця печерна істота знову лізе, лізе, лізе. І треба мовчати, бо гнів гнЬом, а на її крик збіжиться увесь пенсійний двір. Вона лементуватиме: «Вбивають! Ґвалтівник! Організував притон! Ходять тут усякі!». А усякі слухатимуть і говоритимуть, слухатимуть і говоритимуть. На веремію прибіжить двірник, а за ним міліціонер з протоколом: чому у вас непрописана особа проживає, чому одразу не повідомили куди слід, чому у вас вуса довші, ніж «положено». І поведуть Хомцю під білії рученята, повідомлять по місцю роботи. А там тільки дай привід. Аспірант Груєнко перший же покотить на нього бочки, і залишиться од Водянистого на кафедрі мокре місце.

— Вибачайте, я поспішаю на роботу, — похнюплено промимрив Хома, мнучи телеграму. — Дякую.

— Ох вже мені ці сучасні коханці, — грайливо стрельнула очима Роза СеменІвна, шостим відчуттям збагнувши, що одтепер Хома в неї в кулаці, — Усе у вас від сих до сих. От я в молодості… У мене перша шлюбна ніч була полярною. Після цього ми розлучились. На вашому місці я б подзвонила на роботу і сказала, аби мене не чекали.

— А ви ще не подзвонили? — нудно спитав Хома.

— Що ви! Ц-с-с. Це буде наша таємниця. Я нікому не скажу, що до вас приїхала наречена. Шерше ля фам!

Так у Хоми з’явилася наречена. Спантеличений, втрачений, він повернувся до кімнати. Ну й діла. Без мене — мене женили. Незнайомка тихо, мов сонячний зимовий промінь, ступила йому назустріч. І Водянистому здалося, що вона вийшла з шафи просто крізь дверцята, просякла, як вода крізь воду, як дим крізь дим. Та заморочений Хома не звернув на це уваги. Вона увійшла в його життя — і це було значно очевидніше.

З каламутним поглядом Водянистий сів до столу й заходився нещадно дерти останній чупер. Рідке волоссячко вилазило з нього жмутками, як на весняному зайцеві, його накрили. Тепер непомітно спекатись незнайомки не вдасться. Роза Семенівна неодмінно поцікавиться, чи не спровадив її Хома в ополонку. І загнаний у глухий кут Водянистий тоскно, ненависно глянув на свою нічну знахідку.

Вперше в житті він спізнювався на екстраординарне засідання кафедри, де мала затверджуватися черга на захист.

Незнайомка всміхнулась засмученою, винуватою посмішкою, м’яко стала за його спиною і поклала свою прохолодну долоньку на розпечене Хомине чоло. І це було так природно, що він перестав дихати, аби не злякати цю полохливу нічну птаху щастя. Від її лагідного, співчутливого жесту війнуло неймовірно давнім, дуже близьким, дуже рідним. Золотавим, морозяним духом соломи, котра потім бухкала молочним димом в печі, перетворюючись назад у теплову енергію, в солом’яне сонце, котре призахідно згасало на черені. «Ти хворий, Хомцю?» — питала тоді мати, схиляючись над ним, вбираючи в свою шкарубку прохолодну долоньку частку його розпеченого болю, його недуги.

І Хома відчув дивний спокій. Чи ж можна сердитись на власне серце, коли воно болить, роздвоюється? Із незвіданою сміливістю, видобуваючи гостру шаблюку відваги, вирішив: хай незнайомка посидить тут до вечора. А там — побачимо, й замкнув свою наречену разом з котами на три замки.

Водянистий спізнювався на кафедру. Він біг вулицею, розштовхуючи закутаних перехожих, видихаючи клубки пари, і його душа випереджала тіло. Пухкий портфель з чернеткою відтягував руку, ніби там лежала вкрадена на будові цеглина.

Свою дисертацію мудрий Хома будував так. Пригнав бульдозер і розчистив квадрат. Настягував на майдан залізобетонних блоків з чужих книжок і взявся мурувати. Стара панель, тонкий шар власного чорнила. Знову чужа цеглина. Отут поплюєм, отут підмажем. День у день, поверх за поверхом, абзац за абзацом. Його типова дисертація хороше вписувалась у мікрорайон таких самих. Він не дурний, щоб повітряні замки видумувати. Водянистий пречудово знав, що головне в дисертації — це довгий список літератури. Аякже, ширша основа — вища піраміда.

Стандартна? Дарма. Вік такий: стадартизації і уніфікації. Час одинаків у науці минув. В наукових підрозділах треба ходити в ногу, скосивши очі на груди четвертого чоловіка. Вискочки не потрібні. Так думав Хома, коли його починали тривожити сумніви, чи є в нього талант. Він же нездара.

Та що з того? Він уже був на сьомому поверсі, а десь далеко внизу на заводах встановлювали психологічний мікроклімат у колективах його розумні однокурсники, хоча самі гризлися в тих озвірілих лабораторіях за премію з малої механізації. Сперечались на ножах, хто краще знає людину: психологія чи література, а він, дурний Хома, над яким усі сміялись, потихеньку колінкував на неприступну гору, обачливо обминаючи ожинові тернії, і вже бачив сніжно-білу вершину кар’єри, ось-ось маючи вхопити свої кандидатські карбованці.

Захеканий, геть зопрілий Хома стрибав угору через три східці, його батогом стьобав у спину останній дзвоник. Такого ще не траплялось. Завжди і всюди він займав черги до схід сонця: за гасом, за крамом, за витрішками, за наукою. Така вже в нього була мудра вдача. І от сьогодні він спізнювався, обливаючись холодним, липким потом.

Перед аудиторією Водянистий закутав горло шарфом, помацав мигдалини, жалібно покривився і просунув голову в двері. Кворум був повний. Хома глипнув пильніше — його постійне місце біля завідуючого кафедрою професора Забудька вже було зайняте. На тому місці іменинником возсідав його запеклий товариш аспірант Груєнко.

Водянистий вужем прослизнув до найближчого вільного стільця і присів на краєчок. І всі осудливо озирнулись, як на непристойний звук. Навіть портрет фундатора ембріональної психології, віддрукований офсетним способом, насупив кошлаті сиві брови. Факультетські дами відразу почали тицяти в Хому пальцями й перешіптуватить. Так принаймні йому здалось.

В дитинстві він любив почепитися на гілляку головою вниз і тепер