Бот - Максим Іванович Кідрук
— Думай швидше! — прогорлав Хедхантер.
Тимур морщив лоба. Ріно газував, тримаючи машину на місці.
У грі місія вважається проваленою, якщо гравець ненароком убиває мирне населення чи заручників. Game over! — гра припиняється. Боти мусять думати, що люди нізащо не попруть на своїх. Вони не бачать різниці між грою та життям. Хлопець наказав:
— Чави селян.
— Що?! — вирячив очі Стефан. — Це ж невинні люди!
Програміст не мав часу на теревені.
— Ріно, їдь ліворуч. Це єдине місце, де можна проскочити.
Повторювати двічі не було необхідності. Ріно рвонув наліво. Саме в цей час потвори, наздогнали їх. Ледь підійнявшись над сидінням, Тимур зірвав чеку і пожбурив крізь люк гранату Ф-1. Пролунав характерний хлопок, джип обстукало осколками, а ущелину заслав густий туман з пилу, ущільнивши темряву. За секунду до вибуху, побачивши гранату, боти метнулися врозтіч і розпластались по землі. Жодного з них не зачепило.
Позашляховик нісся на стіну з хуторян. В останній момент селяни порснули врозсип. Якийсь чилієць з глибоко запалими очима, вицвілим волоссям і синюватими виразками на безкровному лиці загаявся, і Ріно таки вклав його на капот. Із глухим стукотом, без жодного зойку він перелетів «Туарег» і розтягся на піску позаду машини.
Ліве відгалуження ущелини круто забирало на північ. Утікачі натрапили на пологий спуск і понеслись на північний захід — назад в Атакаму.
Тимур надягнув ноктовізор і, висунувшись крізь люк, подивився назад. Боти відстали. Хлопець ледве розрізняв їхні плечисті постаті. Але погоню не припиняли. Дивлячись на них, програміст остаточно переконався, що боти не є людьми. Вони рухались радше як мавпи чи чотириногі павуки, низько нахиляючи голови і допомагаючи собі всіма чотирма кінцівками. Маски протигазів надавали їм футуристичної моторошності.
Пісок скоро закінчився. З-під землі полізло гостробоке каміння. Після того, як джип кілька разів підскочив на каменях, наче на трампліні, Ріно пригальмував. Цього виявилось недостатньо. Спуск ставав крутішим, позашляховик набирав швидкість. Щораз більші камені мелькали за вікном. Тимура опанувало лихе передчуття:
— Ріно, не жени.
— Я не газую… — Глухий удар, машина злетіла ввись. — Е-е-ет, бляха!
— Ріно, спиняй його…
Водночас зі струсом від приземлення повітря розітнуло гучне «бух!» розірваної шини. Автомобіль ще раз підкинуло і розвернуло в повітрі правим боком. Хедхантер викрутив кермо, та схил був стрімкий, а голе колесо не чіпляло землю. Торкнувшись ґрунту, «Туарег» перекинувся, якийсь час з гуркотом повз на даху, потім, зачепившись за щось, став на колеса, майже відразу знов перевернувся і ринув униз, тягнучи за собою лавину з дрібних камінців. Діставшись рівної ділянки, джип зупинився — застиг днищем догори…
Коли все стихло, Тимур розплющив очі. У голові бухкало. Ліктьовий суглоб лівої руки напух, кисть погано слухалась, а з правої щоки вниз на скроню збігала цівка крові (хлопець висів догори ногами, припнутий до крісла паском безпеки). Він відтягнув пояс, опустив ноги і, звиваючись, вивільнив тулуб. Тепер він сидів на колінах на даху машини, впираючись головою в сидіння, — спиною до надтріснутого лобового скла.
Потрібно вибиратись. Пересилюючи біль у руці та ребрах, Тимур посмикав ручку дверцят. Вони не піддавались. Дверцята біля водійського крісла зірвало під час аварії. Крізь отвір виднілась кам’яниста пустка. Тудою можна було б вибратись, якби не стокілограмова туша південноафриканця.
— Ріно… — слабко покликав українець. — Ріно, чорт забирай, ти живий?
Хедхантер ледь чутно пхицьнув.
— Ріно, треба вигрібати звідси. Боти будуть тут з хвилини на хвилину.
Раптом легкий кислуватий запах залоскотав Тимуру ніздрі. Хлопець втягнув повітря, відчувши на кінчику язика присмак свіжоскошеної трави… чи сіна. Запах був приємний, заспокійливий. Певно, вони скотились на високогірний луг, прим’явши по дорозі чимало трави, подумав він. А тоді знову зиркнув крізь діру в корпусі на відкритий простір. Попри темряву хлопець чітко бачив мертву кам’янисту поверхню. Яка, в біса, трава?!!
І тут до нього дійшло.
— Срань! Тільки не це!!
Хлопець вперся спиною у дверцята і почав молотити ногами по тілу Хедхантера.
— Це зоман! Зоман! Зоман! — захлинаючись, верещав він. — Прокидайся, вайло!
Тріснув один з балонів. Можливо, декілька.
Ріно закректав, поворухнувся. Тимур навряд чи зсунув би масивне тіло найманця навіть на рівній поверхні, а в сплюснутому салоні перекинутого «Фольксвагена» і поготів.
Запах сильнішав. Тимура огорнуло відчуття, наче він звалився у копицю свіжого сіна.
— Ріно-о-о! — загорлав українець у вухо велетня.
Хедхантер не ворушився.
Тимур запанікував. Хотілося заридати від розпачу, кортіло порвати зомлілого Ріно на шматки. І дуже не хотілось помирати.
Зусиллям волі хлопець опанував себе: «Не дихати. Для початку — просто не вдихати отруєного повітря. Уявити, наче я під водою». Він напнувся, стиснувши губи і перекривши доступ повітря через ніс. Але що далі? Так він протримається хвилину-півтори. Не більше.
Зненацька його осінило. «Кретин! — подумки вилаяв себе Тимур. — Протигаз!» Він пам’ятав, що до аварії його маска лежала у боковому відділі дверцят. Протигаз міг залетіти далеко або взагалі порватися, поки «Туарег» виконував кульбіти, але то була єдина надія на порятунок. Не дихаючи, Тимур взявся нишпорити по кабіні. Секунд десять програміст не міг нічого відшукати, і вогнище паніки знову розгорілося у животі. Кисень закінчувався. Перед очима попливли кола… Несподівано Тимур виявив, що протигаз лежить прямо під ним: вивільняючись, він всівся на нього. Витягнувши маску з-під гепи, хлопець напнув її на голову і зробив неглибокий вдих. В ніс ударив запах старої вогкої гуми, сухого пилу і… більше нічого. Вугільний фільтр і гофрований шланг не постраждали.
Звуки тепер долинали наче крізь товщу води. Тимур ледве розчув вовтузіння в задній частині салону. Він повернувся і побачив, як Алан вибиває ногами дверцята. Протигаз міцно облягав яйцеподібну голову американця.
За четвертим чи п’ятим ударом задні дверцята вилетіли геть. Перш ніж Алан Ґрінлон висунувся назовні, Тимур простягнув руку і схопив інженера за сорочку:
— О-о-жи! А-бу ґу-у о-ффо! — загудів програміст, тицяючи пальцем на Ріно.
— О-бе! — прогундосив у відповідь Ґрінлон. (Мабуть, Алан сказав «добре» чи щось таке, зрозуміти було важко.)
Інженер хутко виповз із джипа і кинувся до південноафриканця. Висмикнув ліву руку Хедхантера і почав тягнути його на себе. Ти мур
