Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Володимир Олексійович Кошута
Долаючи заціпеніння, Роман напружено вслухався в квапливий шепіт солдата.
— Хлопці щось лихе задумали. Бігме постережіться.
Роман швидко йшов по зруйнованих окопах, низько пригинаючись під балками розбитих бліндажів і перебігаючи відкриті місця. Десь далеко не змовкала канонада, спалахувала шалена гвинтівкова стрілянина. Кілька сліпих куль свиснули над головою хорунжого.
Іван Варгун задумливо оглянув солдатів у брудних шинелях. Стрільці примостилися біля нього на виступах глибокої траншеї, або, вибравши сухішу місцинку, просто на ранцях і ящиках з-під патронів.
— От і виходить, панове стрільці, що нічого нам ділити з руським вояком. — Варгун перечекав шум вибуху, від якого задзвеніли консервні бляшанки на дротяному загородженні. — Бідняцьке горе у всіх однакове…
Приземкуватий солдат махнув рукою на перев’язі, скривився від болю, злісно буркнув:
— Ми люди підневільні. Тицьнули гвера, перехрестили…
і гайда!
— А не послухаєш, — підхопив літній стрілець, — поставлять перед командою — і нема хлопа.
— А на те, хлопці, є рада: повернути багнети проти тих, хто з нас шкуру лупить, — м’яко перебив Іван Варгун. — А не подужаємо самі — покличемо на допомогу руського брата!
Один із стрільців — молодесенький, майже хлопчик, у широкій, не по плечах шинелі, з сумнівом кивнув головою на звуки канонади. Ніби відповідаючи на його німе запитання, Іван сказав:
— Але для цього, стрільці, треба кінчати братовбивчу війну.
Раптом Варгун побачив у дальньому кінці траншеї Романа: юнак підсковзнувся на повороті, мало не впав і, задихаючись від важкої і небезпечної дороги, зупинився, привалившись до мішків з піском… Їхні погляди зустрілись.
Січовики щільно зсунулись, закриваючи агітатора. Кремезний стрілець піднявся з ящика, пішов назустріч хорунжому, за ним рушило ще двоє солдатів.
Роман, засунувши руку в кишеню, примружився, вдивляючись у сірі, похмурі обличчя січовиків.
— За півгодини атака, — нарешті твердо мовив Роман. — Наказано провести мене до пана хорунжого.
Кремезний стрілець кашлянув у долоню і простуджено прохрипів:
— Перепрошую, пане офіцер… але… — Він не знайшовся, що сказати, знову кашлянув і поліз собі за пазуху.
Побачивши білий прапор, Роман остовпів, напружився… підскочив до стрільця, вдарив його… Рвонувшись убік, вихопив пістолет, але миттю був збитий з ніг. Солдати з силою вивернули йому руки за спину і потягли по траншеї.
Кремезний стрілець підняв над бруствером клапоть білої матерії, прив’язаний до саперної лопатки.
Біля входу в міцний бліндаж Роман зробив відчайдушну спробу вивернутися з рук солдатів, але сильний удар ногою в спину жбурнув його на тверду долівку. Юнак скрикнув від гострого болю в потилиці, конвульсивно вигнувся, втрачаючи рештки сил, розслаблено розпластався і прикрив повіки…
На тапчані, збитому з дощок, заворушився Орест. Відштовхуючись зв’язаними за спиною руками, він підсунувся до краю тапчана, сповз із нього і, впираючись у долівку каблуками чобіт, перехоплених мотузком, ривками наблизився до Романа.
В кутку бліндажа хтось натужно прохрипів і почувся вигук:
— Всі ви свині! Прокляті, брудні свині! Ви і ваші солдати! Всіх повішу! Всіх! Всіх!..
Австрійський капрал, судорожно звиваючись у путах і випльовуючи прокляття, люто крутився на підлозі, намагаючись звестись на ноги.
— Всіх повішу! Вас і всіх ваших людей! На одній гілляці. Кляті свині!..
Орест співчутливо вдивлявся у змучене, з кривавими саднами Романове обличчя. З кутка все ще лунали істеричні вигуки нестямного капрала.
— Заткніть пельку, капрале… Бридко, — роздратовано кинув Орест і тихо покликав друга: — Романе… чуєш, Романе?
Австрійцеві вдалося звестись на ноги майже на повний зріст, але, не втримавши рівноваги, він гепнувся на підлогу й завив зі страху і безсилля.
Романові повіки слабо здригнулись, юнак ледь чутно застогнав і розплющив очі.
— Романе, чуєш, Романе? — стривожено сказав Орест. — Козаки Брусилова ввійшли у Львів…
Біля Успенської церкви у Львові ланцюжком вишикувались ченці-василіани. З церкви долинув монотонний спів; потім його перекрив сильний голос митрополита Андрія.
— Анафема чужоземцям, котрі руйнують житла наші!
Відступивши за ажурну огорожу, Беркут — чоловік середніх років з тяжким поглядом з-під густих чорних брів — насторожено стежив за чоловічком у картатому пальті, який перебігав площу перед Успенською церквою.
— Анафема зрадникам, що плазують коло трону властей неправедних!.. — гримів схвильований голос владики.
Чоловічок у картатому пальті зупинив козачий роз’їзд, щось шепнув осавулі.
Беркут подав знак Диману і Войнаровичу, котрі стояли біля входу в церкву.
— Анафема убійникам єдиновірців наших! — грізно проголосив митрополит Андрій. — Анафема навіки!
Козаки за наказом осавули рушили коней і поскакали до Успенської церкви, перед ланцюжком ченців натягнули поводи.
— Анафема навіки! — впало на козаків з-за масивних різьблених дверей.
Осавула, не знаючи, на що наважитись, зняв кашкета, витер лоба.
Зненацька чернець-василіанин схопив козачого коня під вуздечку, потягнув вершника за ногу.
— Отойди, святой отец! — крикнув козак, зісковзуючи з сідла. — Да отцепись ты, отче! Отцепись! Кому я сказал!
Козак з силою відштовхнув ченця; той упав навзнак, заголосив:
— Іроди… іро-о-ди-и!..
Ченці підхопили свого собрата і в паніці кинулись під браму.
Беркут махнув рукою бойовикам. Диман і Войнарович розчинили масивні двері, і з церкви з вигуком: “Бий козаків!” вибігли люди в добротному одязі. Козаки відбивалися від них нагайками, та коли в нападників з’явилися залізні прути, в промінні призахідного сонця блиснули шаблі… Падали поранені, репетували ченці. Козаків скидали з коней, лунали постріли, стогін, хрипіння, глухі удари…
З церкви вийшли священики в парадному вбранні, завмерли обабіч різьблених дверей. З’явився митрополит Андрій. Священнослужителі з
