Vivat Academia! - Любов Базь

— Ляно? — запитала Воля із подивом. — Що трапилося, Ляно?

— Нічого. — Ляна поспішно відсторонилася, проводячи рукою по губах і ховаючи ніж. — Нам треба йти, Воле.

— В мене ноги… наче горять, — зізналася Воля. — Я далеко не пройду. Де ми?

— У Чорному Секторі.

— А-а-а. — Воля кліпнула.

— Взувайся і підемо. — Ляна не бажала нічого чути про ноги Волі. І про свою праву руку — теж.

Вона підозрювала, що на шлях їм з Волею вже не повернутися. А як повернуться, то далеко не зайдуть.

У ставку не було нічого підозрілого. Але він належав до Чорного Сектора. Варто було скупатися, і необережний плавець також долучався до чужого світу. Захід порушив заборону зразу і зразу перетворився. На Ляну і Волю чекало більш тривале перетворення. До ночі, мабуть. До речі, котра зараз?…

Ляна подивилася на власний годинник. Несхвально похитала головою — він зупинився. В Чорному Секторі уся техніка погано працювала, ще при виході з порталу глохнула.

Втім, вихід був. Відтяти собі руку, а Волі — ноги. Спеціалізація Ляни передбачала таке уміння. І кров зупинити вона цілком зможе… Якщо лишиться притомною. Воля ж усе витримає. Вона зараз в такому стані — будь-що як належне сприйме.

Крові буде забагато. Усі потвори Чорного Сектору збіжаться. А наражати на небезпеку більш обережних Талію і Елу у Ляни нема ніякого права. Слід негайно сказати їм про те, що з Ляною та Волею коїться. Наздогнати і сказати, там хай самі вирішують.

Хід думок Ляни перервали дівочі крики. Згадавши найулюбленіші вислови Пацюківни, Ляна гукнула Волі:

— Біжи за мною! — і кинулася на крики. Голос Ели Ляна впізнала б із тисячі…

Потвора-Захід лишався у Волі і Ляни за спиною, але дівчата геть-чисто про нього забули. Ляні точно було не до нього — вона щойно звернула увагу на те, як потемнішало навколо. Так трапляється, коли запрацюєшся, креслячи і стираючи візерунки чи раз за разом притискаючи до скроні мислелокатор, намагаючись закарбувати у пам’яті образи-Слова з мислестрічок: перестаєш помічати час.

— Ніч, чорт забирай! — Ела лаялася найбрутальнішим чином, розмахуючи книгою Вищого. Істоти Чорного Сектору — на перший погляд звичайні люди, як не брати до уваги суцільно-чорних очей, — сахалися від неї і Талії, що завмерла у Ели за спиною. Зосереджена і мовчазна, Талія намагалася відтворити візерунок зі Слів. Ляна закусила губу. Вона вже шкодувала, що наговорила подрузі різкостей. У їхньому колі спілкування говорити щось безпардонніше за «ця зачіска тобі не личить» було не заведено. Та й про зачіску хіба відверта Ела сказати могла. — Лічені хвилини лишилися!

— Для ночі рано. — Ляна зупинилася на відстані, похитала головою. — Ти щось плутаєш, Ело. Коли ми звернули зі шляху, ще ранок був.

— У Чорному Секторі час тече не так, як у Місті, — повільно сказала Талія. Чотири істоти з того десятку, що оточив її та Елу, рушили до Ляни і Волі. — Нам не варто було звертати.

— Хочеш мене звинуватити? — Ляна вже креслила Слова у повітрі. Воля за її спиною тільки очима кліпала.

— Ви іншого часу знайти не могли, красуні?! — Ела виглядала розлюченою. — Ми у лайні, вашу матір!

— Пацюківна б тобі позаздрила, — промурмотіла Ляна, перекидаючи ніж у ліву руку. Права боліла вже нестерпно. — Ело, Таліє, ви…

Ляна хотіла сказати, що вони з Волею Талії та Елі тепер не помічниці, і взагалі незабаром перетворяться — ця думка сприймалася на диво природно, бо дівчина не до кінця усвідомила перспективу скорого розкладання власної особистості, — але тут права рука Ляни викинула ще й якого коника.

Діючи незалежно від власниці, рука Ляни випросталася уперед, до чотирьох істот, котрі наближалися.

У наступний момент істот було відкинуто на десяток метрів назад.

— Тікаймо! — Ляна викинула вперед і другу руку, з ножем, активуючи накреслений візерунок. Істоти навколо Талії і Ели почали збентежено озиратися, запаморочені: запамороки Ляни однаково добре діяли і на істот, і на людей. На перших навіть краще, особливих зусиль докладати не доводилося.

Елі не треба було повторювати двічі. Схопивши Талію за руку, вона кинулася до Ляни.

— Воле, підтримай Талію! — гукнула Ляна, різко розвертаючись. Вона гадки не мала, куди їм тепер бігти. Вночі у Чорному Секторі не існувало безпечних місць.

Евакуація. Треба було просити про евакуацію. Так, практику вони завалять начисто, зате живими лишаться. Принаймні, Ела і Талія. Щодо себе із Волею Ляна мала певні сумніви. Якщо вони і виживуть, їх в Академії на шматки поріжуть, наче кроликів піддослідних. Таєв, керівник Ляниного потоку, дуже досліди полюбляв. Дисертацію на них написав, ще й не одну. Про те, як відбувається процес перетворення на істоту Чорного Сектору і що ця «істота у процесі» відчуває при певних подразненнях.

— Ми вже про евакуацію просили, — на бігу звернулася до Ляни Ела, — і я, і Тала. Не працює щось. Може, ти спробуй…

— Воле, проси про евакуацію! — веліла Ляна. Все ще стискаючи ніж, вона зашепотіла код зі Слів. Відтворила нескладний візерунок… подивилася на власний ніж з недовірою.

«Добре, мені ще могли не відповісти, бо я заражена тепер, як і Воля. Але Ела?! І Талія? Їм мусили відповісти, відкрити резервний портал і забрати звідси. Байдуже, ніч чи не ніч… Ох, чорт! Не можу зосередитися».

Зосередитися справді було складнувато — із провулків, що їх дівчата перестрівали дорогою, до погоні долучалися все нові істоти. А бігала Ляна не надто. Волю і Елу можна пробачити — вони Талію підтримували…

— Ело, спробуй ще раз звернутися по допомогу, — неподалік Ляна побачила одноповерхову будівлю — те, що треба. Будівля скидалася на комплекс невеликих підприємств — схожі Ляна бачила на мислестрічках про далеке минуле. — Таліє, тобі довго до повної сили?

— Годину, — озвалася Талія десь позаду. Ляна не могла дозволити собі обертатися. — Може, півгодини.

— За годину будемо прориватися до шляху, — вирішила Ляна. — А поки просімо про допомогу. Як вдасться дістатися шляху — розпалимо вогнище, накреслимо коло і чекатимемо до ранку.

— Ти божевільна, — із безсумнівною повагою відгукнулася Ела.

— А ти? — кинула у відповідь Ляна, гальмуючи біля дверей того одноповерхового будинку. Вона вже готувалася до того, щоб застосувати візерунок, але двері виявилися незачиненими. — Швидко, за мною!

Щойно опинившись у приміщенні, Ляна окинула його побіжним поглядом. Істот усередині не було, зате на столі біля входу Ляна помітила навісний замок із ключем у ньому. Неймовірна удача — двері у будівлю відчинялися не всередину, тож заблокувати їх, підсунувши, приміром, шафу,