Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко

— А-а-а…

Гул юрби. Нерозбірливі вигуки.

Влад обернувся — але побачив тільки зелено-коричневі ялинові лапи, тож підхопившись із лави — на бігу — він заздалегідь знав, що сталося.

Вона мертва.

Він теж мрець.

Кінець історії.

Кінець.

Потім йому було соромно за ці секунди. Соромно до багряних вух. Бо, бігцем огинаючи газон і ялинку, він страшенно жалів себе. Себе і Гран-Грема. Більше нікого.

За лісом ніг чудово проглядалася червона цятка на бруківці. Червоний Анжелин піджак — на білих смугах «зебри».

— Пропустіть… Будь ласка, пропустіть…

Хтось ухопив Влада за руку боляче і чіпко. Він обернувся.

— Її штовхнули, — сказав Богорад. — Її штовхнули просто під машину. Я бачив це на власні очі!

Влад відсторонив Богорада, відсунув зі шляху ще когось. «Ви лікар?» — кинули йому навздогін. Він не відповів.

Анжела лежала на спині. Крові не було, і без того вистачало багрянцю. Влад подумав, що ненавидить людей, які вигадали червоний одяг.

— Анжело?

Її погляд насилу його знайшов. Зупинився на його обличчі.

— Відійдіть! — це поліцейський. — Дорогу бригаді!

Крізь юрбу справді пробиралися люди в білих і синіх халатах. Звискнула — і відразу ж замовкла — сирена.

— Я її чоловік! — гаркнув несподівано для себе Влад. — Відійдіть самі…

З’явилися ноші. Влад озирнувся в пошуках Богорада, але того ніде не було видно.

— Я поїду до лікарні! Я її чоловік!

— Замовкніть, — втомлено кинув літній лікар.

Молодик з переляканими, гарячково зблискуючими очима щось пояснював поліцейському. Розмахував руками так, що народ довкруж сахався налякано. Неподалік стояла жовта машина з розчахнутими дверцятами. Владу здалося, ніби він бачить ум’ятину на неновому запилюженому капоті.

— Розступіться! Відійдіть! Вам тут цирк, чи що?!

Влад, не питаючи ні в кого дозволу, вліз до машини, куди вже поставили ноші, сів поруч. Анжела не заплющувала очей. Час від часу погляд її затуманювався, спрямовувався в нікуди, тоді Влад щільніше стискав її пальці, й Анжела з видимим зусиллям фокусувала погляд.

Двічі або тричі її вуста ворухнулися, але Влад так і не розчув ні слова.

* * *

З блимавками, з сиреною, з усім цим виттям і сполохами «швидка» котила по місту — йшла, брела, не мчала. Тяглася, раз по раз пригальмовуючи, хоча шлях попереду був вільний, розчищений автами, що сахнулися врізнобіч.

— Швидше! — не витримував Влад. — Що ви… робите?! Швидше!

Лікар дивився на нього тужно і люто.

— Скоріше! Та скоріше ж!

— Заткнися, — лагідно порадив лікар.

Машина рвонула було вперед — і потрапила колесом у вибоїну. Лікар підстрибнув на низькій лаві, а Анжела дивно так зойкнула-прошелестіла — начебто сухе дерево під подувом вітру.

Лікар вилаявся:

— Легше! Лег-ше, дідь-ко…

Влад замовк.

Тепер найменший струс повільно повзучої машини бив його, наче струмом. І він бачив — лікаря било теж.

Анжелина рука потроху холола.

* * *

Запах, який годі забути.

— Йдіть, — сказав роздратований лікар. — Йдіть, поспіть… Від того, що ви тут стирчатимете, користі не буде нікому.

— Впустіть мене, — попросив Влад.

— Ви уявляєте, що просите?! Геть. У мене немає часу з вами тут…

Влад відійшов. Уздовж стіни стояв ряд клейончастих крісел, ніби в кінотеатрі, тож Влад сів, притулився потилицею до холодної стіни й приплющив повіки. На секунду.

…Йому п’ятнадцять років. Він у кіно, а поруч сидить Іза, гризе насіння і сміється невлад. Глядачі попереду обертаються і роздратовано сичать. Влад пошепки просить Ізу не нариватися, але вона не слухає і знову хихотить.

Влад дивиться на екран. На екрані — кругле темне вікно (осцилограф? Щось із курсу шкільної фізики… Чи ні?). Поперек вікна простягається зеленувато-світна зубчаста лінія — нерівна, як верхівки далекого лісу. Переламаний обрій.

Глядачі попереду вже не соромляться гучно говорити. Їхні голоси луною відбиваються від стін, накривають собою весь зал, гуркочуть у вухах, але Влад не розуміє ні слова — начебто говорять чужою мовою. Тоді глядач із крісла позаду притискає до Владової потилиці холодне дуло пістолета. Владові незручно, але він терпить. Вони ж усе-таки в громадському місці… Тож треба поводитися стримано…

Зеленава лінія здригається, зубці рідшають. Секунда і замість нерівної крайки лісу попереду Влада тягнеться морський обрій, гладенький, прямий, ніби проведений під лінійку.

— Кінець, — голосно промовляє глядач із крісла прямо перед Владом.

Іза хихотить. Той, позаду, щільніше притискає пістолетне дуло до Владової нерухомої, затерплої потилиці.

— Давай! — кричить глядач попереду Влада. — Давай же, давай!

І лається гидкими словами.

Але Влад знає, що фільм скінчився.

Пряма поперечна лінія все тягнеться і тягнеться, Влад розуміє — треба встати і піти. Зараз у залі спалахне світло.

Зараз.

Влад замружує очі. «Вона вільна, — говорить глядач з пістолетом, той, з крісла позаду. — Вона — цілком — вільна.»

— Я ненавиджу цей фільм, — промовляє Влад уголос, й Іза нарешті перестає сміятися, а натомість бере його за плечі й добряче струшує:

— Пане Палій?!

Влад розплющив очі.

У жовтому світлі коридорної лампочки над ним нависав роздратований лікар — той, котрий проганяв його хвилину тому. Той, який просив забратися з дороги.

— Вона жива, — сказав лікар. — Їй пощастило.

* * *

— Значить так, — промовив Богорад. — Нам з вами треба гарненько помізкувати, що і як говорити поліції. Тому що, як мінімум, потрібна доглядальниця біля входу до палати — кремезна така доглядальниця, зі зброєю і бажано з бойовим досвідом. А поліція може приставити до вашої подруги охорону, тільки якщо буде заведено справу про замах на вбивство, тільки якщо ви — ми — чітко зуміємо пояснити, що цей замах не був першим… Листів із погрозами у вас немає?

— Ні, — заперечливо хитнув головою Влад. — І не було.

— Гм, — промурмотів Богорад із жалем. — Кепсько, що ви не одружені. Як чоловік, ви могли б… Але ви не чоловік.

— Я повинен бачити її щотри дні, — наполягав Влад. — Можна частіше. Але ні в якому разі не рідше.

Богорад дивно на нього покосував, але змовчав. Подумав, почухав носа:

— Ось що. Я спробую… Втім, це я сам, це моя справа. У мене є добрі знайомі в поліції, справу про замах буде заведено… Тільки подумайте спершу, чи потрібно це вам. Адже тоді спливуть факти, що… Наприклад, перше ж запитання: чи є у вашої коханки вороги?

— Вона мені не коханка, — заперечив Влад.

— Ну, гаразд, у дружини… Чи є вороги? Хто може бажати її смерті? І якщо справа потрапить до ініціативної нелінивої людину… То потрібно? Га, Владе?

— Мені потрібно, щоб вона жила, — процідив Влад крізь зуби майже з розпачем. — Інше —