Далекий простір - Ярослав Йосипович Мельник

Він упав обличчям на диван і так лежав, не рухаючись. Навіщо він це все зробив? Навіщо він пішов на все це? Хіба він вимріяв це життя? Хіба йому потрібні були міністерство, влада, ось цей будинок? Йому, Габрові Силкові. Тоді навіщо він це зробив? Навіщо він вліз у не своє життя? Тому що… Тому що його життя, по суті, вже скінчилося, він це зрозумів тепер. Нічого нового не буде. Скінчилося його життя і почалося… життя взагалі. Просто життя, нічиє. Безглузде.

Підім’явши під себе подушку, він втиснув обличчя, міцно стиснув витягнутою рукою спинку дивана. Знову глухий кут – і набагато страшніший, ніж той. Той, коли він – він же! – стрибав вниз головою на магніт-блоки, що летіли внизу. Тоді він знав свого ворога в обличчя. А тепер… Тепер він сам собі ворог. Хоча… Він пішов на це під тиском обставин. Так. Він не хотів спочатку. Він хотів бачити, не хотів потрапити до рук спецслужб. Він боявся за далекий простір, він не міг його втратити. То де ж він? Де він тепер? Чому його минуле все далі, а він сам… перетворюється – вже перетворився? – у щось страшне, чуже собі самому?

– Габре…

Він внутрішньо здригнувся, зіщулився, ніби хтось мав накинутися на нього ззаду.

– Габре… Чуєш? Тобі погано, га? Що з тобою?

Повідомлення Секретаріату Вищої Державної Наради

Учора ввечері, близько сьомої години, групою невідомих викрадено кандидата у члени Вищої Державної Наради, Міністра у справах зайнятості Габра Силка. Як повідомляють очевидці, під час захоплення було використано не менше десяти гвинтопланів. Для з’ясування обставин події створена спеціальна державна комісія на чолі з паном Б.-М. Річардсоном. Дано вказівки всім спецслужбам сліпих, а також особливій бригаді при Голові Вищої Державної Наради. Введено особливий режим охорони Тихого Куточка.

Частина IV

Наталі (IV)

Дорога Берто!

Минуло вже стільки часу від того жахливого дня. Ти знову далеко, а я знову одна. Наче якийсь жахливий сон. Ну чому так? Чому зі мною? Я у відчаї, не можу прийти до тями. Готова шукати його де завгодно. Все моє життя зруйновано, я не хочу жити. Я навіть не знала, що він для мене значив. Він не був зі мною щасливий, я знаю, але я вірила, що зможу йому згодом дати більше. Він був такий нещасний останнім часом, якби ти бачила. Його щось гризло, а я нічого не могла зробити. Він не підпускав мене до себе, значить, я ще цього не заслужила. Не заслужила його довіри. А тепер усе пропало, його більше немає, Берта. Сама не знаю, навіщо я тобі це пишу. Але не можу тримати це в собі. Ніхто нічого не знає ні про нього, ні про тих людей. Так повинно було статися, я це відчувала, що щастя моє ненадійне, постійно тремтіла і вірила. Вірила, що передчуття – дурість, що все буде гаразд. Ах, Берто, чому? Чому я така нещасна? Пробач, що плачуся тобі.

Твоя Наталі

Генерал Окс

– Та ні ж! – Габр смикнувся і вирвав лікоть із його чіпких пальців. – Вони всі зрячі. Всі!

– Хлопче, що ти мелеш? – Окс знову боляче схопив його за лікоть. – Ти мене не обдуриш, чуєш? Припини верзти нісенітниці.

– А я вам кажу, що вони всі зрячі. Всі до одного.

– Ти що, думаєш, стільки поколінь не розібралися б із цією справою? Чорт забирай, що ти верзеш? Як це можливо? Сідай!

Він штовхнув його в кут комори, так що Габр упав на спину, боляче вдарившись об якийсь предмет.

– Чому ви так зі мною поводитеся?

– Мовчати! – Окс, високий, сивий, стояв у дверях, заступаючи світло. – Ти отримував наказ?

– Він безглуздий! Безглуздо пробиратися в ЦЕУ!

– Ах ти ж зміюко! Ти будеш виконувати накази чи сперечатися?

– Я не наймався до вас. Я…

– А вісім наших хлопців? Ті, кого угробили, коли тебе, сучого сина, врятували від осліплення? А ще двоє вчора? Їх підстрелили як куріпок. І які хлопці! І все через тебе, паршивця! Ти продався! Признавайся, ти продався їм.

– Кому?

– Пастухам. Пастухам, які женуть стадо баранів. Ти, зрячий, продався сліпцям, сам захотів стати бараном.

– Ні, ні! – закричав Габр. – Ви нічого не розумієте! Все не так! Вони зрячі. Вся Вища Державна Нарада – зрячі.

– Чорт забирай, за кого ти мене маєш, хлопче?! – Окс говорив, розмахуючи рукою. – Міг би вигадати розумнішу казку. По-твоєму, значить, усіма баранами управляють зрячі? Хо-хо! – він голосно засміявся. – Розсмішив ти мене, хлопче. Це залиш для фільмів жахів. А тепер слухай мене уважно: днями будеш доставлений у Головний Зал і заміниш блок. Тепер за тобою по п’ятах слідуватиме наша людина. Тобі не відкрутитися. Якщо спробуєш сачконути, будеш знищений разом із Електронним Управлінням, зрозумів?

– Ви не зможете його знищити.

– Ну, це ми подивимося, зможемо чи не зможемо. – Його бадьорий сміх знову пролунав у дверях.

– Навіщо тоді вам я?

– Тому що ми хочемо обійтися малою кров’ю, зрозумів?

– Ви не вірите, що ЦЕУ можна розбомбити!

– Учора не вірили, а сьогодні все готово. Ось так, хлопче. Проти таких бомбочок, як у нас, жодний метал не встоїть, хо-хо. Так що не дери носа, якщо треба, обійдемося і без тебе. Але ти, чорт візьми, таки виконаєш те, що від тебе вимагається, зрозумів? Світ, який побудований на брехні, зникне. Найближчими днями. Нашим людям набридло чекати. Все! Зрозумів? Порвалася ниточка.

Він повернувся, але вже за дверима, перш ніж зачинити їх, промовив:

– Дурень ти, хлопче. Зробиш справу – і чеши куди хочеш. І придумай новішу казочку.

Двері грюкнули, і в коморі стало темно.

Із збірки віршів Чиза Ділка «Близька далина»

Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик № 14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Хто б ти не була, відкрий у собі це.

Якась тролейбусна мишка раптом промайне чимось подібним на русалку під прозорою, сповненою світла водою перед твоїми очима. І сам ти вигинаєшся тілом, йдучи все глибше, працюючи литками, назустріч дну. Забувши про краватку, про окуляри. Наче ти ніколи не був людиною.

О хто ж ти?

У якійсь потворці побачиш русалку, що пірнає опуклими грудьми, прогнуту, з випрямленим вгору хвостом двоніжжя. Пі-ішла, рідна! Хто б ти не була. Русалку, яка потім, винирюючи, переходить на брас. Так.

І на дві теплі кінцівки, що помчали під