Господиня - Стефані Маєр

Я побігла — наскільки дозволяли темрява і страх.

…Коли ми повернулися, Джеб чекав нас біля синього ліхтаря. Коло його ніг лежали два грудкуваті довгасті мішки і два нерівні прямокутники. Я такого ще не бачила. Мабуть, Джеб приніс їх, поки нас не було.

— Хто сьогодні вартує, ти чи я? — невимушено запитав Джеб у Джареда.

Джаред зиркнув на предмети на долівці.

— Я, — коротко відповів він. — І мені потрібна лише одна постіль.

Джеб звів волохату брову.

— Ця істота не людина, Джебе. І ви лишили її на мій розсуд — тож не пхайте сюди свого носа.

— Але ж вона не тварина, хлопче. Ти би з собакою обходився краще.

Джаред нічого не відповів, лише рипнув зубами.

— Ніколи не думав, що ти такий жорстокий, — м’яко сказав Джеб, але підняв із долівки один мішок і, просунувши руку під ремінець, одягнув його на плече, а потім затиснув під пахвою один із прямокутників.

— Вибач, люба, — промовив він, проходячи повз мене, і поплескав мене по плечу.

— Та годі вже! — загорланив Джаред.

Знизавши плечима, Джеб пішов геть. Але перш ніж він зник з очей, я швиденько залізла до своєї камери і, забравшись у найвіддаленіший куток, скрутилася там калачиком, аби не привертати уваги.

Замість тихо розміститися в коридорі подалі від мене, Джаред розгорнув постіль просто перед входом до моєї в’язниці. Він декілька разів показово збив подушку, а потім розлігся на матраці, схрестивши руки на грудях. Саме це я бачила крізь отвір — схрещені руки на грудях і шматочок живота.

Його шкіра була тої ж золотавої барви, що снилася мені останні півроку. Було дуже дивно дивитися сон наяву, за якихось п’ять кроків від себе.

— Навіть не думай прослизнути повз мене, — попередив Джаред. Голос його звучав не так грубо, як раніше, — він був сонний. — А якщо спробуєш… — позіхнув він, — я тебе вб’ю.

Я промовчала. Його погрози мене образили. Чого б це я намагалася прослизнути повз нього? І куди я піду? Просто в руки варварів, які тільки й чекають, щоб я утнула таку дурницю? Та навіть припустімо, що мені вдасться і повз них пробратися, то куди далі — в пустелю, в якій я вже раз ледь не підсмажилася? Цікаво, що він собі навигадував про мої здібності? Який підступний план, на його думку, я виношую, аби перевернути їхній маленький світ? Невже я дійсно здаюся такою могутньою? Невже не видно, наскільки я безпорадна й беззахисна?

Скоро він глибоко заснув — я це визначила по тому, як уві сні він почав сіпатися. У спогадах Мелані я вже раз бачила, що він іноді так робить. Спить він так неспокійно лише тоді, коли чимось стурбований. Я дивилася, як стискуються і розтискуються його кулаки, і думала, що то йому, мабуть, сниться, як він хапає мене за горло.

Наступні дні — можливо, навіть цілий тиждень, бо вести підрахунок було неможливо, — минали в тиші. Джаред стіною відгородив мене від світу, доброго чи злого. Не було інших звуків, окрім мого власного дихання, моїх власних рухів; жодних краєвидів, окрім чорної печери, кружечка тьмяного світла, знайомої таці з одним і тим самим меню та кинутих мигцем Джаредових поглядів; жодних дотиків до моєї шкіри, окрім горбкуватого каменю; жодних смаків, окрім гіркої води, твердого хліба, водянистого супу й дерев’янистих коренеплодів, що повторювалися знову, і знову, і знову.

То було дуже дивне поєднання: постійний страх, болісний фізичний дискомфорт і нестерпна монотонність. З них трьох убивчу нудьгу було, мабуть, зносити найтяжче. Моя в’язниця перетворилася на сенсорно-ізоляційну камеру.

Ми з Мелані так непокоїлися, що вже з’їжджали з глузду.

«Ми вже почали чути голоси, — сказала якось Мелані.— А це недобрий знак».

«Скоро ми забудемо, як розмовляти, — схвильовано подумала я. — Коли до нас востаннє говорили?»

«Чотири дні тому ти подякувала Джебові за їжу, а він сказав «будь ласка». Здається, то було чотири дні тому. Чотири довгі сни принаймні,— вона начебто зітхнула. — Припини гризти нігті — мені знадобилися роки, аби позбутися цієї звички».

Але довгі дряпливі нігті мені заважали. «Гадаю, вже скоро нам не доведеться турбуватися через погані звички».

Джаред більше не дозволяв Джебу приносити їжу. Натомість хтось підносив її в кінець коридору, і Джаред її там забирав. Я завжди отримувала одне й те саме — хліб, суп та овочі — двічі на день. Джаредові інколи перепадала добавка — ласощі в упаковках відомих торгових марок. Лише уявити, як такі делікатеси могли потрапили до рук людей!

Я не чекала, що Джаред поділиться — звісно, ні,— але інколи мені ставало цікаво, чи не пробігає в нього думка, що я на це сподіваюся. Однією з моїх розваг було слухати, як він їсть свої гостинці, тому що він завжди робив це так показово, мабуть, хизуючись ними не менше, ніж тою подушкою.

Якось Джаред неквапливо розривав упаковку сирних паличок — театрально, як завжди, — і насичений запах прокотився моєю печерою… апетитний, непереборний. Джаред демонстративно поклав одну паличку до рота і став гучно жувати, аби я добре чула хрускіт.

Мій шлунок голосно забурчав, і я розреготалася з самої себе. Я так давно не сміялася! Спробувала пригадати, коли це було востаннє, і не змогла. Напад істерики в пустелі не рахується. Навіть до того, як я потрапила сюди, небагато речей здатні були мене розсмішити.