Рік 2245 - Людмила Коваленко

Іван захитався дужче, на губах у нього виступила піна, очі вилазили з орбіт від нелюдського зусилля, м’язи на литках тремтіли, і надувались жили.

— Ставай, кажу тобі! — раптом загримів Джонсон, — і Іван упав навколішки, а потім навзнак.

Джонсон полегшено зітхнув, звільнив тіло, ступив кілька кроків і, обкрутившись на одному місці, також важко повалився на землю.

Стадіон, що був покрився криками радости і похвали, знову завмер. До Джонсона кинулись кілька Очетів. Його заплакана жінка підбігла і, присівши на землю, взяла його голову собі на коліна. Сурмачі з літаків, що вже хотіли вийти і проголосити перемогу, нерішуче спинились. Десь з далекого кінця стадіону почувся чийсь нетерплячий, тривожний запит:

— Чи він живий?

— Живий, — відповів один з Очетів, слухаючи Джонсонові пульс.

Марія також хотіла бігти до батька, але Юрко стискав її руку, що вона не могла рухнутися.

— Пусти, — нетерпляче сказала вона. — Пусти! Я хочу знати, що з батьком.

Та Юрко мовчки показав їй на Івана.

Як тільки Джонсон відвів свої очі від нього, Іван одразу сів і дикими очима глянув навколо себе. Почувши, що Джонсон живий, Іван раптом схопився з місця і знову люто, дико розреготався, захлинаючись злобою і зловтіхою:

— Ага! Живий! — закричав він. — Живий — та ненадовго! Я вам, сукиним синам, зараз покажу! Ви ще пам’ятатимете Івана!

Він зірвався на рівні ноги і, розштовхуючи людей, кинувся в куток за ареною, де лежали якісь клунки. Схопив щось, обмотане в сорочку, і кинувся до виходу.

— Я вам гах-хну! — прокричав він востаннє і зник.

Марія вирвалась від Юрка:

— Нехай біжить! — гукнула вона на ході. — Що тобі до нього? Нехай зникне!

Та Юрко уже біг назирці за Іваном і ледве не звалив з ніг якогось чоловіка, що біг до виходу з горішніх місць стадіону.

— А, ч-чорт! — вилаявся той, і, почувши цю знайому лайку, Юрко спинився і приглянувся. Просто на нього дивилися чорні, тепер злякані і насторожені очі Алямбека.

— Біжи за ним! — просичав той, пізнаючи Юрка. — Біжи за ним. Він має бомбу.

— Що?

— Бомбу! Атомку! — гукнув йому Алямбек на ході, вибігаючи надвір.

Юрко хвилину постояв розгублено, тоді кинувся назад і відшукав Марію.

— Ходім зі мною. Мусимо злетіти вгору. Іван має бомбу… Не знати, що він зробить… А я не можу зрушити літака! Ходім зі мною, — тягнув він її майже насилу.

— Що таке бомба? Яку бомбу? — не могла зрозуміти Марія, піддаючись, проте, тону стриманої тривоги в голосі Юрка. — Що можна зробити бомбою?

— Бомбою? Він може знищити усіх оцих людей! Може нагнати страху на інших. Може запанувати над ними!.. Біжім. Швидше… швидше…

Та коли вони вибігли із стадіону, над ними вгорі вже розкочувався злосливий і зловісний сміх Івана:

— Я вам покажу! Я вам гах-хну! Ви всі мені станете на коліна! — гукав він несамовито у мегафон.

Юрко кинувся до Алямбека, що також дивився вгору.

— Як ти його випустив?

— Спізнився… Він викинув сурмача з його літака, що стояв напоготові, і полетів.

— Де ваш літак? — кинувся Юрко до Марії. — Швидше! Заведи його мені! Швидше! Він поубиває тут усіх! Де літак?

— Ось тут, близенько, — побігла Марія вперед. — Ось він.

Вона сіла в літака і натиснула коробку з Початком.

— Тепер вилазь, — сказав Юрко, всідаючи. — Я полечу сам.

— Ні, я полечу з тобою, — твердо сказала Марія. — Де ти, там і я!

Юрко хотів ще щось сказати, та в цю мить Алямбек закричав:

— Очет! До нього летить Очет!

Юрко швидким рухом повернув кермо і підняв літака майже сторч угору. Піднявшись над стадіоном, він глянув униз, але побачив тільки сотні тисяч різнорідних денець від капелюхів. Ніхто, як видно, не слухав Івана, всі дивились на те, що робиться посередині арени.

«Як зайці під лопухами, — подумав Юрко. — Сидять і не бачать, а над ними смерть».

— Очет, — сказала Марія, показуючи пальцем вбік.

Юрко глянув в ту сторону.

Невеличка постать пливла в повітрі навздогін Іванові. Юрко приглянувся і впізнав.

— Наш Очет! — скрикнув він. — Той, що нас оживив. О Боже, він оживив нас, щоб бути убитим нами!

Юрко смикнув літак вгору так різко, що Марія одкинулась на сидіння.

— Що ти хочеш?

— Піднімусь над ним і кинусь на нього. Я ж не маю іншої зброї, тільки себе, — відповів Юрко. — Ти маєш Початок — лети униз… якщо встигнеш…

— Дивись, дивись! — закричала Марія. — Він чимось грозиться!

Дійсно, Іван, висунувшись з літака, вимахував перед собою невеличким чорним предметом і кричав:

— А це ти бачив? Думав, я дурачок, вічно буду терпіти твою доброту? Чхати я хотів на те, що ти мене оживив! Я тебе не просив! Тепер получай подарунок!

Юрко бачив, як чорненька точка вилетіла з літака і почала падати вниз, коли до неї підлетіла невеличка біла постать, і на сонці блиснула біла пляма — коробка з Початком.

— Він прийме зло в себе, — сказала, заплющуючи очі, Марія. —