ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

ньому свої сліди. Зовні ці сліди позначилися у змінах шкіри і забарвленні волосся, лисінні, уповільненості рефлексів і багато чому іншому. Це зовнішні симптоми хвороби, як, скажімо, висип при скарлатині. Таким чином, ось тобі відповідь на запитання: та старість, яку ми знаємо і яка на наших очах приводить людей до смерті, є хвороба.

— І хвороба виліковна?

— Звичайно. Ти ж бачили Сільву. Правда, це легкий випадок, бо ми не дуже запустили процес, але принципово він нічим не відрізняється від природного.

— Добре… Здається, я починаю розуміти. Ти кажеш: «Старість, яку ми знаємо». Ти, мабуть, хочеш сказати, що в нашому житті старість-хвороба завжди настає раніше, ніж природна старість і смерть як нормальний результат розвитку організму? А якщо людина буде врятована від цієї передчасної старості, то тривалість її життя збільшиться. Так? Ридан раптом розсміявся.

— Сказано правильно! — вигукнув він. — Але я певен, що під цими словами ти розумієш не те, що я.

— Як? — здивувалася Ганна.

— А от перевіримо. Ти думаєш, що коли людина позбудеться «передчасної» старості, то вона проживе ще трохи і потім помре «природною» смертю?

— Так.

— І, очевидно, цього разу смерть прийде уже без старості… Людина перед смертю матиме вигляд здоров’яка, з густою чорною чуприною, блискучими, ясними очима, гладенькою шкірою і бадьорою ходою. А після смерті лікарі розберуть її по кісточках і ніяких уражень в організмі не знайдуть? Адже так?. Бо коли б виявилися які-небудь органічні дефекти, що призвели до старості, то ця смерть знову була б «неприродною». Словом, «природна» смерть повинна наставати без конкретних, реальних причин! Розумієш, який абсурд?

Ганна сиділа в глибині великого дивана і майже злякано дивилася на батька. Справді, уявити собі цю природну смерть без звичайних супутників старості вона не могла. Але тоді що ж таке природна смерть?

— Так, це правда, — погодилася вона. — В чому ж я помиляюся, не розумію…

— А в тому, що ніякої природної смерті в природі нема. Є просто смерть, і вона завжди неприродна і принципово переборна.

Тепер Ганна зовсім розгубилася.

— Дозволь, тату… Що ж тоді виходить? Хвороб нема, старості нема, смерті нема. Людина безсмертна? — майже обурено кинула вона.

Ридан пізнав цей протест і одразу побачив перед собою цілу аудиторію «скептиків». Саме таким обуренням, чого доброго, і зустрінуть його доповідь, для якої він зібрав надто багато вибухової речовини нових ідей.

— Коли б не протест, який звучить у твоїх словах, ти була б зараз дуже близько від істини, — відповів він.

— Людина безсмертна — це істина?!

— В усякому разі, це положення вірніше і корисніше, ніж те, яке ти з таким запалом захищаєш. Адже ти хочеш сказати, що людина смертна, тобто, що внаслідок біологічних законів, які діють у її організмі, вона не може прожити довше певного максимуму років?

— Звичайно.

Ридан кілька разів мовчки пройшовся по кабінету.

— І ти маєш які-небудь аргументи на користь того, що така межа існує?

— Але ж, тату, безсмертя нема, людина вмирає. Усі тварини помирають, і історія не знає винятку.

— Ну, Галю, це вже зовсім груба помилка. «Людина вмирає» — це факт, і коли б ти тільки твердила, що людина вмирає, ніхто тобі не заперечив би. Але ж ти кажеш «людина смертна», тобто проголошуєш якийсь закон. А хіба можна підносити факт, який би він не був очевидний і постійний, до ступеня закону, не пояснивши цього факту, не визначивши причин і механіки явища! Погодься, що якби Копернік не розкрив механіки руху небесних світил, людство і досі вважало б, що Сонце обертається навколо Землі, — це ж досить очевидний факт, і історія тут начебто теж «не знає винятків»! Ні, Галю, перш ніж твердити, що людина смертна, чи не варто з’ясувати, чому вона вмирає?

Блокнот лежав на валику дивана, Ганна давно забула про нього. Не думала вона зараз і про те, що філософія смерті і безсмертя навряд чи доречна в доповіді батька. Це було б «потрясіння основ».

— Думати, що тварина помирає саме тому, що вона «смертна», — говорив Ридан, — це містика! Це «божа воля», тобто нісенітниця і нісенітниця шкідлива, бо визнати людину смертною — це означає рано чи пізно відмовитися від боротьби зі старістю і смертю. Все, що відбувається в природі, має свої реальні причини, і якими б неминучими не здавалися старіння і смерть, вони можуть настати лише внаслідок певних причин. Як тільки ми починаємо їх шукати, старанно вивчаючи організм, одразу ж переконуємося, що нема нічого більш ворожого і чужого живому організмові, ніж смерть, бо весь його апарат, усі органи, всі процеси, що відбуваються в ньому, пристосовані до життя, до його зміцнення, до боротьби зі смертю. Інакше й бути не може: така природа тієї форми матерії, яку ми називаємо живою речовиною.

— А чому ж тоді живе помирає? — спитала Ганна.

— А-а! — Ридан окреслив у повітрі якусь складну криву своїм довгим пальцем. — Отут і заковика! На це запитання треба правильно відповісти, інакше тут не розберешся. Справді, як це виходить? Основна властивість живої матерії — жити, а вона вмирає, та ще з такою винятковою неминучістю. Парадокс! Але, Галю, жива матерія має ще одну важливу властивість: розвиватися. Ти знаєш, що в результаті цієї властивості якась нікчемна найпростіша одноклітинна істота перетворилась на складний організм людини з її мозком. Для цього треба було вдосконалюватися багатьом мільйонам поколінь, бо тільки через нові покоління можуть утворюватись нові форми.

Але якщо розвиваються нові покоління, то повинні гинути старі покоління, інакше розвиток припинився б. Отже, виходить, що смерть необхідна, щоб існувало і розвивалося життя.

— Ну от, — вставила Ганна, — значить, ти визнаєш неминучість смерті. Припустімо, та смерть, яку ми бачимо в природі, справді ненормальна і переборна. Ця смерть — хвороба, я згодна. І, припустімо, ти вилікуєш людину від