Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт
Настільки закоханий, що одного вечора, без особливої причини та анітрохи не подумавши, я розповів їй усе.
Я сказав:
— Мене звати Гаррі Оґаст. Мій батько — Рорі Едмонд Г'юн, моя мати померла перед тим, як я народився. Це моє четверте життя. До нього я жив і вмирав тричі, але це завжди одне й те саме життя.
Вона грайливо вдарила мене кулаком по грудях і сказала, щоб я не верз дурниці.
Я сказав, що через кілька тижнів у США почнеться скандал, який стане кінцем президентства Ніксона. В Англії буде скасовано смертну кару, а в аеропорту Афін відкриють вогонь терористи Чорного Вересня.
Вона сказала: «Тобі слід новини виголошувати».
Три тижні по тому почався Вотергейт. Починався він тихо: за океаном звільняли пішаків. На той час, коли було скасовано смертну кару, Президент Ніксон відповідав перед Конгресом, а коли терористи Чорного Вересня застрелили пасажирів в аеропорту Афін, усім уже стало очевидно, що Ніксон має піти.
Дженні сиділа на краю ліжка, низько опустивши плечі та голову. Я чекав. До цього очікування я йшов чотири життя. У неї була кістлява спина, теплий живіт, волосся було навмисно коротке, щоб кинути виклик упередженості її колег-хірургів, а м'яке обличчя любило сміятися, коли ніхто цього не бачив. Вона сказала:
— Звідки ти знав… усе це… звідки ти знав, що це трапиться?
— Я казав тобі, — відповів я. — Я живу вже вчетверте, і в мене чудова пам'ять.
— В якому сенсі «вчетверте»? Як це можливо — вчетверте?
— Не знаю. Я став лікарем, щоб спробувати дізнатися про це. Я проводив деякі експерименти: вивчав свою кров, своє тіло, свій мозок — намагався виявити, чи є в мені щось… не таке. Але я помилявся. Це не медична проблема, а якщо й медична, то я ще не знаю, як її вирішити. Я вже давно кинув би цю роботу та знайшов би собі щось нове, але зустрів тебе. Я маю вічність, але зараз хочу бути з тобою.
— Скільки тобі років? — спитала вона.
— Мені п'ятдесят чотири. Двісті шість.
— Я не можу… Я не можу повірити тому, що ти кажеш. Я не можу повірити, що ти сам у це віриш.
— Мені шкода.
— Ти шпигун?
— Ні.
— Ти хворий?
— Ні. Принаймні, не за звичайним визначенням хвороби.
— Тоді чому?
— Що чому?
— Навіщо ти все це кажеш?
— Бо це правда. Я хочу розповісти тобі правду.
Вона підповзла по ліжку до мене, взяла руками моє обличчя й подивилася мені в очі.
— Гаррі, — сказала вона, і в її голосі чувся страх, — мені треба, щоб ти сказав це. Ти все це серйозно кажеш?
— Так, — відповів я, мало не вибухнувши від полегшення. — Так, серйозно.
Тієї ночі вона мене покинула. Надягнувши пальто поверх нічної сорочки й взувши гумові чоботи, вона поїхала до своєї матері, яка жила в Нортферрі, що відразу за Данді, й залишила мені на столі записку, в якій написала, що їй потрібен час. Я дав їй день, а потім зателефонував; її мати сказала мені триматися далі. Я зачекав ще один день і знову зателефонував, благаючи, щоб Дженні зателефонувала мені. Коли я зателефонував на третій день, телефон від'єднали. Дженні поїхала на машині, тож мені довелося їхати до Данді поїздом, а далі — на таксі. Погода була чудова, море вздовж берега було абсолютно спокійне, а низьке рожеве сонце не хотіло ховатися за обрій. Мати Дженні жила в маленькому будиночку з дверима дитячого розміру, який стояв недалеко від краю чорного стрімчака. Коли я постукав, мати, статура якої ідеально відповідала тим неймовірно низеньким дверям, прочинила їх, не знімаючи ланцюжок.
— Вона не хоче тебе бачити, — сказала вона. — Вибач, але ти маєш поїхати.
— Мені потрібно побачити її, — благав я. — Мені треба побачити свою дружину.
— Негайно їдьте звідси, докторе Оґаст! — вигукнула вона. — Мені дуже шкода, але вам безумовно потрібна допомога.
Вона різко зачинила двері й за скрипом білої деревини почулося клацання засува. Я стояв на ґанку й гамселив по дверях, потім по вікнах, притуляв обличчя до шибок. Вони вимкнули світло, щоб я не знав, де саме вони знаходяться, або ж сподіваючись на те, що мені набридне і я піду. Сонце зайшло, а я сидів на ґанку й плакав, звав Дженні, благав її поговорити зі мною, доки її мати зрештою не викликала поліцію, і тоді зі мною розмовляли вже вони. Мене посадили в камеру разом із чоловіком, якого звинувачували в крадіжці зі зламом. Він сміявся з мене, і я мало не задушив його на смерть. Тоді мене посадили в одиночку й залишили там на день, доки зрештою не прийшов лікар і не спитав мене, як я почуваюся. Він послухав мої груди, а я якомога спокійнішим голосом зауважив, що такий спосіб діагностування психічних захворювань не дуже вдалий.
— Ви вважаєте себе психічно хворим? — швидко спитав він.
— Ні, — різко сказав я. — Просто можу відрізнити хорошого лікаря від поганого.
Вони, напевно, сильно прискорили документообіг, бо до богадільні мене забрали вже наступного дня. Побачивши її, я розсміявся. На дверях була назва: «Притулок святої Марґо». Хтось стер слова «для безталанних». Це була та сама лікарня, з якої я вистрибнув у другому житті, коли мені було сім років.
Розділ 7
На початку 1990-х років вважається, що ті, хто працює в галузі психічного здоров'я, мають і самі регулярно обстежуватися з метою виявлення емоційних і розумових розладів. Одного разу я теж намагався стати психологом, але мені довелося мати справу з задачами, які були або непереборними або надто суб'єктивними для логічного аналізу, а засоби, до яких я мав доступ, були примітивні. Якщо коротко, мені це було не до снаги, і коли мене відправили до «Притулку Святої Марґо» — вдруге за час мого існування, але вперше в тому житті — я відчув суміш люті та гордості тим,