Крок вікінга - Наталія Іванівна Околітенко
Що ж малювати? Звичайно, не пейзажі — серед тутешньої краси, що викликала мало не побожний трепет, така поспішливість здавалася блюзнірством. А що ж тоді?
Раптом в уяві Ігоря з’явився образ молодика з ледь схиленою головою й прекрасним обличчям, обрамленим’ витким волоссям: ось він іде кудись під темним, грізно насупленим небом, притримуючи на грудях вільний одяг} тих, хто його чекає попереду, не видно, але до них звернений його погляд, в котрому стільки вогню, що стачить повести за собою хоч би й цілий світ.
Йду, хитаючись, полем голим, Вітер хоче звалити з ніг. На мою непокриту голову Зорі падають, ніби сніг. Десь далеко вогонь закличний Мружить очі, як сонний пес. Опинився віч-на-віч з ніччю Я під чорним шатром небес. Десь далеко… А Всесвіт близько! Він дрімає в тобі й мені. Ми, незнаних світів колиска, Згоримо в голубому вогні, Повертаючись у майбутнє, Повертаючись до зірок… Тихо так, що аж ледве чутно, Гупа в Космосі предків крок, Той, що серця звемо ми стуком… І в чеканні далеких доріг Простягаю у ніч я руки. …Зорі падають, ніби сніг.
«Що це зі мною, — думав Ігор, накидаючи контури картини, — Я ж ніколи не малював жанрових сцен — звідки це в мене? Сніг, поле…»
Але радість, така гостра, що її не можна було відрізнити від болю, зламала внутрішній опір, і враз все втратило значення — сумніви, нічні страхи, він знав, що мусить завершити картину й працюватиме навіть тоді, коли б крапля за краплею спливала з нього кров: робота була непереборним заклинанням смерті, втім, і це не мало значення, бо навіть від «чорної діри» небуття в нього вже не паморочилася голова.
Нічого такого раніше не відчував…
Прокинувся аж по обіді й довго роздивлявся намальоване. Це був типовий народний примітив…
Ігор не визнавав такого: жанру, принаймні коли за нього бралися люди з вищою спеціальною освітою, що прагнули бачити світ очима химерного дядечка з минулого століття. Для дядечка розпис мисника чи скрині був природною потребою, єдиним способом вирватись з духовної темряви й піднестися до високої краси; дядечко щиро прагнув справжнього професіоналізму, а що не досягав його, то мав це за свою біду, а не предмет хизування. Що ж до сучасних художників, то чимало з них ставали примітивістами після того, як переконувались, що негодні привернути увагу власною творчою особистістю, й те Ігореві здавалося негідною спекуляцією, що тільки принижувала справжню народну творчість. Увесь той потік механізаторів із головами, стилізованими під розквітлий соняшник, свинарок, які тримали за ратички вбраних у брилики чи з заплетеними кісками поросят, усі ті химерні квіти, що мали символізувати радість життя, і постаті з навмисне порушеними пропорціями нагонили на нього жах своїм одвертим несмаком; він і зараз ні в чому не змінив своїх поглядів і все ж… Ця ніч, цей непереборний потяг до роботи, натхнення… авжеж, натхнення, ніколи раніше воно не осявало його так яскраво: ні, тут помилки бути не могло — помилка ховалася в його переконаннях. Якщо тільки вони мали якийсь стосунок до пережитого.
У двері постукали: до нього пробилася крізь болото колишня власниця будинку. Була вона заталапана по вуха, але усміхнена й жвава.
— Йой, йой, а я ж вас виглядала всеньке літо: чого це ви не хочете до нас іти? Аж ніяк мені було: що це, виходить, людина гроші гейби у воду вкинула… Коли це собі дивлюсь учора, аж хтось чужий і ніби не чужий береться повз нашу хату… Ви чи не ви, гадаю, прибігла подивитися, аж воно й справді замка нема на дверях — а таки ж ви!
— А не подумали, що інший хто міг його відбити?
— Та де! Такого у нас не водиться.
— Немає злодіїв чи розбишак?
— Не чути! Ми всі тут один одного знаємо від діда-прадіда, то ганьба всьому селу була б, коли б щось трапилось. Спокійні будьте! Я вам принесла молока і сиру, бо хтозна, чи маєте що їсти. А магазин відсіль неблизько…
— Щиро вам дякую.
Він хотів одразу дати гроші, але жінка замахала руками і, схопившись із кріселка, метнулася до порога:
— Я що, не можу вас пригостити? І так… Я ще вам принесу!
— Стривайте, — рушив за нею Ігор. — Але ж щось сталося з тим чоловіком, який до мене жив тут?
— Е, то коли було, в такі часи непевні… Не думайте про те! Вам, може, хлопця свого прислати, допоки звикнете? Воно ж таки і справді маркітно…
Від хлопця Ігор відмовився, та, провівши жінку, відбив двері за фіранками з журавлями й подивився, що там у тій недобудованій кімнаті.
Анічогісінько. Уся підлога була застелена соломою, що вже давно змервилася: звичайно ж, у ній замешкались полівки, на зиму перебравшись у тепліший сховок, — звідси й зітхання, і стогони, й таємниче «Пождіть!».
— Ото комедія!
Наставав вечір у тиші та відсвітах вогню від кахляної грубки — цього разу натопив, не шкодуючи дров, бо ж тепло любив, а хату необхідно було добряче просушити, — й тривожні роздуми знов
