Vivat Academia! - Любов Базь
— Це щоб не їсти нічого звідси, як нам доведеться затриматися! — заперечила Талія.
— Не верзи дурниць. — Ела вже розв’язувала пакунок. — Якщо нам доведеться затриматися, нам уже нічого не знадобиться.
— Ело, — сказала Ляна.
— Все, мовчу… То давайте їсти! Їжа у нас своя, з Сектору нічого не беремо, нічого не порушуємо. Все честь честю.
— Ви тут на пікніку, чи що, — пробуркотіла Воля.
— А ви — на пляжі? — відпарирувала Ела, і після цього тимчасове перемир’я було затверджено. Воля гукнула Західа, який у дівочі справи не втручався, замість цього намотуючи круги у ставку, Ела, Ляна і Талія присіли на травичку поруч із металевою сіткою. Навкруги панував туман.
— І як ми до шляху знову дістанемося, — пробуркотіла Талія. Ляна не сумнівалася: була б її подруга тут сама — ніколи такої ганебної помилки не припустилася б. Талія взагалі рідко помилялася. І ще завжди виплачувала власні борги чи те, що ними вважала. Виховання Талія мала неабияке, своє місце у житті чудово усвідомлювала, а тому часто нудилася. І багато про що мовчала.
Ела мовчати не вміла взагалі.
— Якось доберемося. Їж, Тало, поки начинка у цукерках від твого виразу обличчя не скисла.
— Радше — поки хоч щось лишилося. — Ляна вихопила канапку з медом просто в Ели з-під носа. Та ображено насупилася і взяла аж дві. — Нам до тебе за стрункістю далеко, зараз усе з’їмо. А це ж ти готувала…
— Канапки і цукерки. — Воля виглядала незадоволеною. — Я думала, ви про їжу говорите.
— А чим це тобі не їжа? — Ела покрутила у Волі перед очима канапкою з сиром. Воля сахнулася із гидливим виразом на повнощокому обличчі. — Нам вуглеводів треба — купу. Без них візерунків не накреслиш і до Вищого не звернешся. А краще за хліб їжі не знайти.
Талія дивилася на Елу і Ляну, як хазяйка на дурних кошенят. Втім, замилування в її погляді було не знайти — воно все більше для Рисі лишалося. У Ляни ворухнулася неприємна думка: а Талія-то шкодує, мабуть. Вона у групі із Рисею хотіла б бути. І з Рудим краще порозумілася б, аніж Ляна, яка одного разу лише руку йому потисла, а про що говорити, то й не знала. Якби не Рися, наче створена для рятування незручних ситуацій…
— Привіт, Ело, дівчата, — Захід неспішно вийшов зі ставку, взяв простягнутий Волею рушник.
— Ви їжі з собою не брали? — безпосередньо поцікавилась Ела. — А то нам на п’ятьох цього пакуночка не стане, замало ти, Тало, взяла!
— Та невже? — Талію потягло у глухий скептицизм.
Захід опустив рушник, відкрив рота, збираючись відповісти…
У наступну мить Ела кинула в нього канапкою. Воля скрикнула від несподіванки, Ляна опинилася на ногах — канапка в зубах, ніж у руці, Слова у повітрі.
Захід закричав.
— Що… Західе! — Воля кинулася до коханого, але Ела схопила її за руку і смикнула назад, почавши бурмотіти неголосні молитви — Ляна їх ніколи не була в змозі запам’ятати. Талія тим часом збирала пакунок із їжею докупи, з таким виглядом, наче нікуди і не поспішала. Вона взагалі рідко куди поспішала — не бачила сенсу.
— Це вже не Захід, — у перервах між молитвами сказала Ела. — Тала його відчувала, не ставок.
Сама Ела, схоже, відчула нелюдську сутність «Західа» завдяки своїй подарованій Вищим неймовірній інтуїції. А заговорений непомітно від інших шматок хліба виявив цю сутність остаточно, примусив її вийти назовні.
— Але… — Воля не відводила погляду від Західа, який, зігнувшись, ховав обличчя у долонях.
— Або ти йдеш з нами, — запропонувала Ляна, виступаючи вперед — дурості, себто сміливості, їй ніколи не бракувало, — або лишаєшся з ним. І помираєш. Чи перетворюєшся. Яке слово тобі більш до вподоби?
Захід нарешті забрав руки від обличчя. Ляна недовірливо посміхнулася, Ела судомно зітхнула, Талія ядуче пхикнула.
І тільки Воля заволала зі сльозами на обличчі:
— За-а-а-а-а-ахід!
— Лишаємо її тут та й підемо, — запропонувала Талія, підходячи до Ляни, стаючи у тої за плечем. — Хай собі далі голосить.
— Не мож, — хитнула головою Ляна. — Так не робиться.
У мовчанні Талії виразно чулося: «Ти і так нас у халепу втягнула, та ще й гірше хочеш зробити? Хто нам ця Воля? Та вона нас покинула б п’ятсот двадцять разів. І довго ми проти цієї потвори чорноокої не протримаємося…»
— А я тобі хто, Таліє? — запитала Ляна вголос. — Я тебе за собою не кликала. Ти сама пішла. А тепер кажеш — ти мені до вподоби, люба, лише собачка твоя мене бісить. Або із собачкою приймай, або йди — ніхто тебе не тримає.
— Ляно, ти на розум слабка чи як? — запитала Ела, закінчивши молитви. Істота, що раніше була Західом, тепер билася у невидиму стіну, намагаючись дістатися дівчат і Волі. Воля ревма ревіла, хоч похорон влаштовуй.
Ляна подумала, що похорон таки влаштувати доведеться, та згодом. А зараз час тікати.
— Потім, — гукнула до Ели. — Підтримай Талію і йдіть уперед. Ми з Волею тут дещо з’ясуємо.
— Нікуди я не піду, — насупилася Талія. — Ти ж знову без мене дурниць наробиш. Що за собачка? Я не розумію.
— Все ти зрозуміла. І те, що у звичайній ситуації я б тобі такого не сказала, — зрозуміла також. Ми зараз у Чорному Секторі. Геть замовчування. Якщо вважаєш мене дурною — так і кажи, і я тобі теж це скажу. Не будемо відвертими — довго не протримаємося. Чорний Сектор найкращі почуття спотворює, он Ела про це тобі багато може розповісти. Вона на почуття має гарний нюх, недаром цього гаданого Західа розпізнала.
Талія затрималася, вочевидь збираючись щось сказати, усміхаючись гостро, зі знайомим Ляні відчуженням. Але тут Ела, відкрита і проста, як табуретка, сіпнула її за рукав:
— Ідемо вже. Ляна в нас несповна розуму, Вищий велів слабким та ображеним пробачати.
Передовірила Волю Ляні, підчепила Талію під лікоть і пішла — назад, до шляху.
— Хибна сторона, — ворухнулися губи Ляни. Шкіра правої руки наче горіла. — Вони йдуть не туди… Воле.
— А-а-х? — Воля була нижчою за Ляну. Добряче, на голову чи й більше. Її обличчя, звернене до Ляни, блищало від сліз. На Західа — те, що було ним — Воля більше не дивилася. І те добре.
Ляна провела у Волі перед очима ножем.
Ноги по кісточки в крові занурені, дівчини очі гарячі зажурені, сенсу немає, лише маячня, де я залишусь сама покричать, кинь мене в небо, отримаєш згоду, туги такої не знала я зроду, може, немає, може,
