Війна світів. Фантастичні романи - Герберт Уеллс

Він увійшов поперед мене до кімнати й сів у шезлонг. Млінг простягся за порогом, відсапуючись, як натомлений

собака. Я подав Монтгомері коньяк й воду. Він сидів, утупившись порожнім поглядом перед собою, і поводі приходив до пам’яті. Через кілька хвилин він уже почав розповідати мені, що сталося.

Спочатку він ішов їхнім слідом. Слід цей легко було помітити по зламаному гіллю, по білих клаптях бинтів, якими була обмотана пума, по кривавих плямах, що залишилися на кущах та стовбурах дерев. Але, вийшовши по той бік річки на кам’янистий грунт, де я бачив на водопої леопардо-людину, він збився зі сліду і тоді повернув навмання на захід, гукаючи Моро. До нього приєднався Млінг, озброєний сокирою.

Млінг не знав, що трапилося за огорожею,— він саме рубав у той час дрова і почув, як його кличуть. Далі вони пішли разом, гукаючи Моро. Дорогою вони натрапили на двох тварино-людей, що слідкуючи за ними, причаїлися в кущах; їхні жести і вся постава виглядали так підозріло, що стривожили Монтгомері не на жарт. Він озвався до них, але тварино-люди, наче почуваючи якусь провину, майнули геть. Тоді він перестав, гукати Моро. Проблукавши марно ще якийсь час, він зважився заглянути до хижок у розщелині.

Там було порожньо.

З кожною хвилиною усе більш стривожений, він рушив своїми ж слідами назад. Незабаром він зустрів двох сви-но-людей, що я бачив у день свого приїзду, як вони танцювали; роти в них були в крові, а самі вони — надзвичайно збуджені. Вони якраз пробиралися крізь папороть, та вгледіли Монтгомері й зупинилися з лютим виразом на обличчях. З деяким острахом він хльоснув на них батогом, але свино-люди відразу кинулися на‘нього. На таке не зважувалась іще жодна тварино-людина! Одній він прострелив голову, а на другу накинувся Млінг, і, зчепившися, вони удвох качалися По землі. Нарешті Млінг підбив свино-людину під себе і вп’явся зубами їй в горлянку; у цю мить Монтгомері й її застрелив. Млінга він насилу примусив іти за собою.

Після цього вони поспішили назад до загорожі. Дорогою Млінг несподівано шаснув у кущі й витяг звідтіля низеньку на зріст оцелото-людину так само заплямовану кров’ю; вона накульгувала на поранену ногу. Тварина

1 Оцелот — хижак з родини котячих.

трошки відбігла, а потім повернулась і злякано кинулась на них. Монтгомері — хоча мені здається, що в цьому не було конечної потреби,— застрелив її.

— Що ж усе це означає? — запитав я.

Він покрутив головою і знову взяв пляшку з коньяком.

XVIII. Моро знайдено

-Помітивши, що Монтгомері вже третій раз наливає собі коньяк, я вирішив утрутитись. Він і так уже був напідпитку. Я еказав йому, що з Моро, певне, щось не гаразд, а то б він уже повернувся, отже, ми мусимо вияснити, що саме з ним сталося. Монтгомері почав заперечувати, але кінець кінцем згрдився з моєю думкою. Ми трохи поїлн і втрьох подалися на розшуки.

Може, це пояснюється моїм тодішнім напруженням, але я й досі виразно пам’ятаю, як ми блукали в спекотній тиші тропічного надвечір’я. Попереду, горблячись, йшов -Млінг, його дивовижна чорна голова жваво крутилася, коли він зиркав то в один бік, то в другий. Він не мав зброї,— свою сокиру він загубив під час сутички із свино-людьми. Тоді за зброю правили йому власні зуби. Позад нього, засунувши руки в кишені, похнюплено плентався Монтгомері. Вів сп’янів і злостився на мене, що я відірвав його від чарки. Моя ліва рука була на шлейці,— щастя, що саме ліва! — у правій тримав я револьвер.

Ми йшли вузькою стежкою поміж дикої рослинності острова, простуючи на північний захід. Аж ось Мліиг прикипів до землі й прислухався. Монтгомері мало не налетів на нього й також зупинився. Напружуючи слух, ми почули за деревами якийсь галас і тупотіння, що швидко наближалися до нас.

— Він помер,— промовив чийсь тремтливий голос.

— Він не помер, він не помер,— бурмотів інший.

— Ми бачили, ми бачили,— заторохкотіло кілька голосів.

— Егей! — зненацька вигукнув Монтгомері.— Гей, ви!

— Нема на вас диявола! — гукнув я, стискуючи револьвер.

Спочатку запала тиша, а потім у густому плетиві гілля почувся тріск, і раптом показалося з півдюжини облич — облич з якимось новим, незвичним виразом. З Млінгової горлянки вирвалось гарчання. Я побачив мавпо-люди-ну,— я вже впізнав її по голосу,— і двох закутаних у

біле створінь, які в день мого прибуття були в човні Монтгомері. Біля них стояли дві плямисті тваринки і та страхітливо згорблена потвора, яка оповіщала Закон, із сірими патлами, що спадали їй на щоки, з насупленими сірими бровами й сірою щетиною, наїжаченою посеред приплюснутого лоба. Ця волохата потвора з цікавістю поглядала на нас із зеленої гущавини своїми червоними ечима.

Всі мовчали. Тоді Монтгомері, затинаючись, спитав:

— Хто с-сказав, що він помер?..

Мавпо-людина винувато зиркнула на сіру потвору.

— Він помер,— озвалася та.— Вони бачили.

Ватаги цієї нічого було боятися. Тварино-люди були приголомшені страхом і незбагненністю подій.

— Де він? — спитав Монтгомері.

— Там,— кивнуло головою сіре^ртворіння.

— Чи існує й зараз Закон,— запитала мавпо-людина.— Чи повинні ми й тепер виконувати Його веління? Чи правда, що Він помер?

— Чи існує зараз Закон? — повторила істота в білому.— 6 тепер Закон, ти, Другий, котрий з батогом?

— Він помер,— знову озвалася сіра потвора.

Всі стояли, пильнуючи за нами.

— Прендіку,— звернувся Монтгомері, тупо зиркнувши на мене.— Мабуть, це він помер.

Під час цієї розмови я стояв позад Монтгомері. Я почав усвідомлювати ситуацію. Тоді раптом я виступив наперед і промовив твердим голосом:

— Діти Закону, Він не вмер.

Млінг звів на мене свій проникливий погляд.

— Він змінив лише свій образ, Він змінив своє тіло,— провадив я.— Якийсь час ви не зможете Його бачити. Він... там,— я показав на небо,— і звідтіль стежить