Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
Закопане,
червень 1959 — червень 1960
Станіслав Лем
Едем
1
У розрахунки вкралася помилка. Замість того, щоб пройти над атмосферою, вони зіткнулися з нею. Корабель входив у повітря з ревом, від якого лопалися барабанні перетинки. Розпростерті на нейлонових сітках люди відчували, як стиснулися амортизатори, передні екрани спалахнули полум’ям і згасли, подушка розжарених газів, яка натискала на ніс корабля, затулила зовнішні об’єктиви, гальмування почалося надто пізно й виявилось неефективним. Рубку виповнив чад від паленої гуми, під пресом перевантаження люди сліпли й глухли, це був кінець, однак навіть про нього жоден з них не міг подумати — не вистачало сили, щоб піднести грудну клітку, втягнути повітря, — це робили за них кисневі пульсатори, які ще працювали, нагнітаючи в їхні груди повітря, наче в полопані балони.
Нараз гуркіт ущух. Спалахнули аварійні вогні, по шість із кожного боку, люди заворушилися, над потрощеним і сплющеним у гармошку пультом двигуна горів червоний сигнал тривоги, клапті ізоляції, скалки плексигласу з шелестом совалися по підлозі, рев припинився, все поглинув глухий, дедалі наростаючий свист.
— Що це?.. — прохрипів Лікар, випльовуючи гумовий мундштук.
— Лежати! — застеріг його Координатор, який стежив за останнім уцілілим екраном.
Ракета перекинулася, немовби в неї вдарив таран, нейлонові сітки, які обвивали людей, завібрували, наче струни, усе на мить застигло, ніби на гойдалці, що сягла найвищої точки, відтак пролунав оглушливий гуркіт.
М’язи, які напружилися в очікуванні останнього удару, раптом обм’якли. Ракета, стоячи на вертикальному стовпі випускного вогню, повільно опускалася вниз, сопла гуркотіли заспокійливо; це тривало кілька хвилин, потім перегородки затремтіли від дрожу. Вібрація ставала дедалі сильнішою — мабуть, розхиталася підшипникова підвіска турбін. Люди перезирнулися, проте ніхто не сказав ні слова. Вони знали, що все залежить від того, чи витримають ротори.
Уся рубка раптом задрижала, немовби іззовні в неї з навіженою швидкістю бив сталевий молот. Товста випукла лінза останнього екрана миттю вкрилася густою павутиною тріщин, його фосфоричний диск згас, і при тьмяному світлі аварійних ламп, що падало знизу, люди бачили на похилих стінах власні збільшені тіні; гуркіт перейшов у протяжний рик, під ними щось тріщало, ламалося, шматувалося з металевим скреготом; корпус, струшуваний страхітливими поштовхами, падав, падав, осліплений, мертвий; люди позіщулювалися, затамували віддих, цілковита пітьма, хаос… Нараз тіла їхні якась сила випростала на всю довжину нейлонових тросів, проте вони не долетіли до розбитих панелей, об які були б покалічилися, а повисли навскоси, повільно розгойдуючись, наче важкі маятники…
Ракета перекинулася важко, мов велетенська гора; цього разу гуркіт був далекий і тупий, брили викинутого грунту слабко застукотіли об зовнішню обшивку і зсунулися додолу.
Все завмерло. Внизу сичали труби, щось жахливо булькало, швидко стікала вода, і шум цей був змішаний з пронизливим сичанням, яке повторювалося через рівні інтервали, немовби на розпечене залізо капала якась рідина.
— Живі, — сказав Хімік у цілковитій темряві.
Він не бачив нічого, висячи в своїй нейлоновій сітці, наче в мішку, підвішеному за чотири ріжки на тросах. Це означало, що ракета лягла на бік. Якби вона стояла, сітка висіла б горизонтально. Щось клацнуло. Спалахнув блідий бензиновий пломінчик старої Лікаревої запальнички.
— Екіпаж? — запитав Координатор.
Один із тросів його гамака лопнув, і Координатор повільно, безпорадно розгойдувався; просунувши руку у вічко нейлонової сітки, він марно силкувався схопитися за що-небудь, що виступало із стінки.
— Перший, — сказав Інженер.
— Другий, — відгукнувся Фізик.
— Третій, — подав голос Хімік.
— Четвертий, — озвався Кібернетик, тримаючись за лоба.
— П’ятий, — закінчив Лікар.
— Усі. Поздоровляю. — Голос Координатора був спокійний. — Автомати?
Йому відповіла тиша.
— Автомати!!
Мовчання. Запальничка почала пекти Лікаря в пальці. Він загасив її. Знову все огорнула темрява.
— Я завжди казав, що ми зроблені з кращого матеріалу, — озвався в потемках Лікар.
— У кого з вас є ніж?
— У мене. Хочеш перерізати троси?
— Якщо можеш вибратися без цього, то ще краще. Я не можу.
— Спробую.
Почулося якесь вовтузіння, прискорене дихання, щось грюкнуло, заскреготіло скло.
— Я на підлозі. Тобто на стіні, — повідомив Хімік. Голос його долинув звідкись ізнизу. — Лікарю, присвіти на хвилинку, я вам допоможу.
— Тільки поквапся, бо кінчається бензин.
Знову спалахнула запальничка. Хімік вовтузився біля Координаторового гамака — він міг досягти тільки до його ніг. Нарешті йому вдалося трохи розсунути бічну «блискавку», і Координатор важко впав на ноги. Удвох їм працювалося швидше. Незабаром усі вже стояли на похиленій, оббитій напівеластичною масою стінці рубки.
— З чого почнемо? — запитав Лікар.
Він стягнув краї рани на лобі в Кібернетика й наклав на неї пластир, який знайшов у себе в кишені. Він постійно носив при собі різні непотрібні речі.
— З констатації факту, чи нам звідси удасться вийти, — відповів Координатор. — Насамперед нам потрібне світло. Ну, що там у вас? Уже? Лікарю, присвіти мені сюди, може, в клемах панелі є струм1, хоча б у ланцюзі сигналізації тривоги.
Цього разу запальничка викресала лише іскру.