451° за Фаренгейтом - Рей Бредбері
— Усе, кінець, Леспіре!
Мовчанка.
— Ніби нічого й не було, Леспіре!
— Хто це? — Леспірів голос затремтів.
— Це я, Холліс.
Він поводився підло. Відчував, що це підло, безглуздо й підло — помирати. Еплгейт дошкулив йому, тепер він хотів дошкулити комусь. Еплгейт і космос — вони обоє боляче поранили його.
— Ти вклепався, як і всі ми, Леспіре. Всьому кінець. Ніби й ие жили, га, Леспіре?
— Неправда.
— Коли всьому кінець, то ніби нічого ніколи й не було. Чим зараз твоє життя краще за моє? Зараз найважливіше тільки те, що з нами скоїлось. А хіба тобі зараз краще, ніж мені? Кажи, краще?
— Так, краще!
— Чому ж це?
— А тому! Мені є що пригадати! — обурено крикнув здалеку Леспір, обіруч чіпляючись за дорогі серцю спомини.
І це була правда. Холліса наче холодною водою обдало, і він зрозумів: Леспір мав рацію. Між мріями й спогадами велика різниця. Він лише мріяв про те, що Леспір мав і про що тепер згадус. Ця думка краяла Холлісові душу, повільно, безжалісно роздирала її.
— Ну, а тепер яка тобі з цього радість? — крикнув він Леспірові навздогін. — Коли всьому кінець, коли все минуло, — яка від цього радість? Тобі зараз не краще, ніж мені.
— Я помираю спокійно, — озвався Леспір. — Я бачив дещо в житті. І перед смертю не став негідником, як ти.
— Негідником? — повторив Холліс, ніби куштуючи це слово на смак.
Він ніколи не був негідником, скільки себе й пам’ятав. Просто не наважувався ним стати. Либонь, роками накопичував у собі всю цю підлоту, чекаючи слушної години. “Негідник”. Він загнав це слово у найвіддаленіший закуток свідомості. Сльози набігли на очі, покотилися по щоках. Мабуть, хтось почув, як він схлипнув.
— Не падай духом, Холлісе.
Звісно, це було смішно. Лише кілька хвилин тому він розраджував інших, підбадьорював Стімсоиа; він уявлявся самому собі справжнім сміливцем, а виходить, то була не мужність, а байдужість, наслідок шоку. Хіба втиснеш у короткі хвилини, які йому залишилося жити, хвилювання, притлумлюване протягом усього життя!
— Я розумію твоє становище, Холлісе, — з відстані тепер уже двадцяти тисяч миль долинув до нього слабкий голос Леспіра. — Я на тебе не ображаюся.
Але хіба у нас з Леспіром не однакове становище? — запитував сам себе Холліс. — Отут зараз, хіба в нас не одна й та сама доля? З минулим покіпчено, назавжди, — то яка із нього радість? Однаково помирати. Але він сам знав, що це просто розумування, однаково, що намагатися визначити різницю між живою людиною й покійником. В одній світиться якась іскра, щось таємниче, а в другому — ні.
Отак і в нього з Леспіром: Леспір жив повнокровним життям, і тому він зараз зовсім інший, а він, Холліс, уже довгі роки мертвий. Вони йшли до смерті різними дорогами, і, якщо смерть однакова не для всіх, то його смерть і Леспірова будуть зовсім різними, як день і ніч. Либонь, помирати, як і жити, можна по-різному, і якщо ти вже колись помер, то чого чекати від остаточної смерті?
За мить йому відтяло праву ступню. Він мало не засміявся. Зі скафандра знову вийшло повітря. Холліс швидко зігнувся — цебеніла кров, метеорит одірвав ногу до щиколотки. Справді, втішна це штука — помирати в космосі. Смерть рубає тебе на шматки. Наче невидимий чорний м’ясник. Холліс міцно закрутив клапан під коліном; від болю паморочилася голова, він намагався не знепритомніти; нарешті закрутив клапан до останнього, повітря знову наповнило скафандр; Холліс випростався і знову падає, падає, падає, бо йому тільки це й залишилося.
— Холлісе!
Холліс сонно кивнув, йому вже набридло чекати смерті.
— Це знов я, Еплгейт, — мовив той самий голос.
— Чого тобі?
— Я отут трохи поміркував, часу ж доволі. Послухав, що ти казав. Недобре все це. Ми стаємо якісь лихі. Погано так помирати. Зганяєш гнів на інших. Ти мене слухаєш, Холлісе?
— Так.
— Я брехав тобі оце недавно. Брехав. Не голосував я проти тебе. Сам не знаю, з якого дива я бовкнув таке. Мабуть, щоб зробити тобі прикрість. Ми ж ніколи з тобою не мирили. Певне, це я тут дуже швидко старію, ось і кваплюся покаятись. Чув, як ти підло розмовляв з Леспіром, і мені, мабуть, стало соромно. Та все це дурниці, знай — я лише клеїв дурня. Все, що я тоді тобі наговорив, — геть усе брехня.
Холліс відчув, як серце його закалатало. Здасться, хвилин п’ять воно зовсім не працювало, а тепер знов побігла по жилах кров, тіло знову потеплішало. Перший струс минув, тепер поступово минав і шок від гніву, жаху, самотності. Він наче вийшов уранці з-під холодного душу, збираючись снідати й зустріти новий день.
— Спасибі, Еплгейте.
— Будь ласка. Вище носа, ти, старий чортяко!
— Гей! — почувся голос Стоуна.
— Це ти?! — на весь Всесвіт загорлав Холліс: Стоун таки справді був йому другом.
— Я втрапив у метеоритний рій, тут повно дрібних астероїдів.
— Що за метеорити?
— Думаю, група Мирмидонян: вони проходять повз Марс до Землі раз на п’ять років.
Я вскочив у самісіньку середину. Це наче великий калейдоскоп. Металеві уламки всіх кольорів, різних форм і розмірів. От гарно!
Тиша. Далі знову голос Стоуна:
— Я лечу з ними. Вони мене затягли. А, хай мені чорт!
Він засміявся.
Холліс напружив зір, але нічого не бачив.
Лише величезні діаманти, сапфіри, смарагдові тумани, оксамитова чорнота порожнечі, а серед кришталевих іскор чується голос бога. Як дивно, як химерно уявляти собі: от Стоун летить з метеоритним роєм повз Марс, летить роками, і кожні п’ять років повертається до Землі, минає її, майнувши на небосхилі, щезає і так сотні й мільйони літ, безкінечно вічно Стоун і метеоритний рій групи Мирмидонян летітимуть, утворюючи щораз нові візерунки, наче кольорові скельця в калейдоскопі, якими ти милувався в дитинстві, дивлячись на сонце і струшуючи картонну трубку.
— До зустрічі, Холлісе, — ледь чутно долинув голос Стоуна. — До зустрічі!
— Щасти тобі! — закричав Холліс крізь тридцять тисяч миль.
— Не кепкуй! — відповів Стоун і щез.
Зірки зімкнулися.
Тепер усі голоси тихшали, кожен летів далі й далі за своєю траєкторією, хто до Марса, хто за межі Сонячної системи. А він, Холліс… Він подивився собі
