Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Як і раніше нічого не чути, ЕНе? — поцікавився Рей у кібера.

— Сигналів радіозонда немає.

Через кілька хвилин встановили за голограмами гадане положення загадкового фрагмента. Висунули спрямовану антену. Зорієнтували. Радіозонд мовчав.

— Лечу, — вирішив Рей.

— Але ти не знайдеш, — скривився Стів. — Там таке кришиво і все схоже. Вчора це була чиста випадковість, що я… затримався біля нього…

— Спробую все-таки. Можливо, розгледжу сам маяк.

— Голка в горі металевого брухту… Ти не уявляєш, як усе це виглядає зблизька.

— Дещо уявляю за твоїми голограмами.

— Давай краще полечу я. Мені буде простіше, і, до речі, перевірю свої вчорашні враження. Одна штука мені вчора видалася дивною. Я не розповідав тобі.

— Що саме?

— Якась незрозуміла радіолуна. А зараз починаю думати, що це могла бути й не радіолуна.

— Поряд Сатурн із його випромінюваннями.

Стів похитав головою:

— Ні, це не Сатурн… Якщо тільки мені не здалося, це щось зовсім інше.

— Як воно проявлялося?

— Розумієш, так дивно, що мені навіть не захотілося тобі розповідати, особливо після тієї полеміки в нашим шановним Мудраком.

— І все-таки?

— Я чув свої власні слова, які адресував тобі, але їх мовби вимовляв інший голос.

— Інший?

— Так… Не мій голос. Але я це погано розрізняв. Луна накладалася на твої слова, Рею. Мене насамперед цікавило, що говориш ти. Я спочатку навіть не надав значення цій луні. Тим більше що ми тоді розмовляли про мою знахідку. Обидва були збуджені. Вже по дорозі назад я задумався про цей голос.

— Значить, інтервал між сигналами й відображенням був досить значним?

— Декілька секунд. Але, розумієш, це не було простим відображенням. Слова залишалися моїми, але… їх вимовляв інший голос. Начебто жіночий голос, Рею.

— Він був схожий на голос однієї з твоїх знайомих, Стіве? — запитав нараз ЕН.

Стів невдоволено глянув на кібера.

— До чого тут мої знайомі? Вони залишилися на Землі або, в крайньому випадку, на Марсі.

— Ні, це важливо, Стіве, — і кібер багатозначно підняв палець.

— Запевняю вас обох, це зовсім не було галюцинацією.

— Значить, луна має бути записана на плівці наших переговорів. Нічого не варто перевірити.

Рей зробив рух, щоб устати.

— Не турбуйся, Рею, — сказав ЕН. — Я вже перевіряв. Плівку вашої розмови я прослуховував уночі, коли аналізував голограми. На плівці лише ваші голоси — твій і Стіва. І нічого більше. Надійність сто відсотків.

— Трясця! — вирвалося у Стіва.

— Емоційна нестриманість… — почав ЕН, знову піднімаючи палець.

Рей багатозначно глянув на кібера, той кашлянув і замовк.

— Ну, продовжуй, — похмуро запропонував Стів.

— У нас немає часу на дискусії, — швидко сказав Рей. — Планетоліт не може довго залишатися поблизу кільця. Погляньте на інтенсивність випромінювання! Ми витрачаємо зараз надто багато енергії на захист. Я згоден. Лети ти, Стіве, — залишиш там другий радіомаяк, відтак відразу полечу я.

— Летіть обоє, — запропонував ЕН. — Я залишуся на планетольоті. За інструкцією це допустимо, коли планетоліт знаходиться у фіксованому положенні.

— Ні, — рішуче відрізав Стів. — Спочатку я полечу сам, а потім подивимося.

— Будь ласка, — спокійно сказав ЕН і неквапливо покинув кабіну управління.

Приблизно через півгодини після старту пошукової ракети короткі повідомлення Стіва почали чергуватися з репліками, що свідчили про його зростаюче роздратування.

— Висота триста метрів, ще один схожий фрагмент… Трясця… Не він… Змінюю курс… Незрозуміло… Висота двісті… Навіть я не можу знайти його… Висота триста… Змінюю курс… Ні… Знову не те… А, щоб ти анігілював…

— Спробуй рухатися паралельними курсами, — порадив Рей.

— А я що роблю? — відгукнувся Стів, сердито глянувши з центрального екрану. — Просто не розумію, куди він міг запропасти.

— Як із випромінюванням, Стіве?

— На межі.

— Тоді повертайся. Придумаємо щось інше.

— Ще кілька курсів, Рею. Не міг же він випаруватися!

— Гаразд. Але не більше п’яти хвилин. Може, ми неточно визначили район?

— Район визначений точно, — заперечив ЕН, що повернувся в кабіну управління відразу ж після старту пошукової ракети. — Стів уже кілька разів пролітав над тим місцем, де має знаходитися маяк.

— Чому ж він не бачить?

— Фрагмент міг змінити положення. Стів бачить його з іншого боку і не може впізнати.

— Стіве, ти чув думку Ена?

— Чув, хай йому біс, але мені від цього не легше. Я не можу пірнути всередину кільця. Проміжки тут надто малі навіть для розвідувальної ракети.

— Повертайся, Стіве.

— Зараз… Ще два курси — і повертаюся.

— Стіве, чи чути вчорашню луну? — поцікавився кібер.

— Спочатку мені здалося, що так, але зараз я її не чую.

— І знову був жіночий голос? — запитав Рей.

— Начебто. Чутно було кепсько. Стоп… Я бачу його, хай йому грець. Справді, цей фрагмент змінив положення. Тепер відкрився майданчик. Я спробую причалити, Рею.

— Не дозволяй йому, — швидко сказав ЕН. — Не можна.

— Чому це не можна? — сердито запитав з екрану Стів. — Майданчик великий і рівний. Подивіться самі. Передаю вам зображення.

— Не можна, — повторив кібер. — Небезпечно. Наростає якесь нове випромінювання.

— Повертайся, Стіве, — наказав Рей. — Негайно повертайся. Скинь радіомаяк на цей майданчик і — назад. Це наказ.

— Зрозумів, виконую, — відказав Стів.

Його зображення на центральному екрані раптом розпливлося і зникло.

— Що трапилося, Стіве? — стривожено запитав Рей.

— Нічого, — почувся спокійний голос