Завдання Героїв - Морган Райс

денне тренування. Тор задихався. Крон був поруч з ним. Він приєднався до іншими хлопців, які прокидалися, щоб отримати розпорядження на день. Він стояв, захекавшись, стурбований, як ніколи. Тор не уявляв собі, як він зможе дочекатися кінця тренування. Він рахуватиме кожну хвилину до вечірнього бенкету, поки не зможе попередити Короля. Він був упевнений, що передвістя з’явилося йому, щоб він зміг попередити правителя. Доля королівства лежала на його плечах.

Виснажений Тор біг поруч з Рісом і О’Коннором на поле. Вони почали шикувались.

“Де ти був минулої ночі?” – запитав Рис.

Тор хотів би знати, як відповісти, але насправді він і сам не знав, де був. Що він мав сказати? Що він заснув на горі біля Аргона? Це не мало ніякого сенсу, навіть для нього самого.

“Я не знаю”, – відповів він, не знаючи, що сказати.

“Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не знаєш?” – запитав О’Коннор.

“Я заблукав”, – сказав Тор.

“Заблукав?”

“Ну що ж, тобі пощастило повернутися вчасно”, – сказав Ріс.

“Якби ти запізнився на денні вправи, вони б не дозволили тобі повернутися в Легіон”, – додав Елден, підходячи до них. Він поплескав Тора по плечу своєю мускулистою рукою. – “Радий тебе бачити. Тебе вчора не вистачало”.

Тор все ще дивувався, наскільки змінилось ставлення Елдена до нього з часів, коли вони побували на іншій стороні Каньйону.

“Як справи з моєю сестрою?” – пошепки запитав Ріс.

Тор почервонів, не знаючи, що відповісти.

“Ти з нею бачився?” – продовжував допитуватися Ріс.

“Так”, – почав Тор. – “Ми чудово провели час. Хоча ми змушені були передчасно розійтися”.

“Що ж”, – продовжив Ріс, коли всі вони вишикувалися перед Колком і Королівською раттю. – “Сьогодні ввечері ти знову її побачиш. Одягни все найкраще. Сьогодні Королівський бенкет”.

Тор здригнувся. Він подумав про свій сон і йому здалося, ніби сама доля танцює у нього перед очима. Він відчув себе безпорадним, приреченим просто спостерігати за тим, як розгортаються події, не в силах що-небудь змінити.

“ТИХО!” – Крикнув Колк і почав ходити перед хлопцями.

Тор і його друзі принишкли.

Колк повільно проходив повз шеренги солдатів, оглядаючи їх.

“Ви вчора повеселилися, а тепер повертаємося до тренування. Сьогодні ви навчитеся стародавньому мистецтву копання окопів”.

Всі заскиглили в один голос.

“ТИША!” – скомандував він.

Вони замовкли.

“Копання траншей являє собою важку роботу”, – продовжував Колк. – “Але це важлива робота. Одного дня ви опинитесь у дикій природі, захищаючи наше королівство, а поруч з вами не буде нікого, хто міг би вам допомогти. Буде холодно – настільки холодно, що ви не будете відчувати пальців ніг у непроглядній темряві ночі. Ви станете робити все що завгодно, щоб зігрітися. Або ви опинитеся в бою, в якому вам потрібно буде сховатися, щоб захистити себе від ворожих стріл. Причин, за якими вам знадобиться окоп, може бути мільйон. І окоп може стати вашим кращим другом”.

“Сьогодні”, – продовжував Колк, прокашлявшись. – “Ви цілий день будете копати траншеї, доти, доки ваші руки не будуть червоними від мозолів, поки ваші спини не стане ломити. І тоді, в день бою, це не здасться вам таким вже поганим”.

“КРОКОМ РУШ!” – скомандував Колк.

Знову пролунав стогін розчарування, і юнаки розбилися у шеренги по двоє та помарширували через поле за Колком.

“Відмінно”, – сказав Елден. – “Копання окопів. Саме так я і хотів провести цей день”.

“Могло бути й гірше”, – сказав О’Коннор. – “Якби йшов дощ”.

Вони підняли очі до неба, і Тор зауважив загрозливі хмари над їх головами.

“Він може піти”, – сказав Ріс. – “Не наклич”.

“ТОР!” – пролунав крик.

Обернувшись, Тор побачив, що Колк дивиться на нього. Він побіг до Колка, задаючись питанням, що ж він зробив не так.

“Так, сер”.

“Тебе викликає твій лицар”, – коротко сказав він. – “Відзвітуй перед Ереком на території замку. Тобі пощастило – сьогодні ти вільний. Замість цього ти служитимеш своєму лицареві, як повинні робити всі хороші зброєносці. Але не думай, що ти уникнеш копання окопів. Коли ти повернешся завтра, будеш копати їх один. А тепер іди!” – крикнув командир.

Обернувшись, Тор зловив на собі заздрісні погляди своїх друзів, після чого побіг з поля до замку. Що Ереку могло знадобитися від нього? Чи пов’язано це якось з Королем?

* * *

Тор біг через Королівський Двір, звертаючи на стежку, по якій він раніше не ступав – до казарм Срібла. Їх казарми були вдвічі більші, ніж казарми Легіону – будівлі були викладені міддю, а стежки вимощені новим каменем. Щоб дістатися туди, Тор повинен був пройти через величезні арочні ворота, які пильнувала дюжина Королівських вартових. Стежка розширювалася, розтягувалася через величезне відкрите поле і закінчувалась комплексом кам’яних будівель, оточених огорожею, яку охороняла ще дюжина лицарів. Видовище було значним – навіть звідси.

Тор біг по стежці відкритою місциною. Лицарі вже підготувалися до його наближення, хоча він все ще був далеко. Вони виступили вперед і схрестили свої списи, дивлячись прямо перед собою, не звертаючи на нього уваги.

“З якого приводу ти тут?” – запитав один з них.

“У мене служба”, – відповів Тор. – “Я – зброєносець Ерека”.

Лицарі обмінялися настороженими поглядами, але інший лицар виступив вперед і кивнув. Вони відступили, забравши свою зброю, після чого повільно відкрилися ворота – їх металеві шипи піднялися, заскрипівши. Ворота були величезні – як мінімум, товщиною два фути – і Тор подумав, що це місце було навіть більш укріпленим, ніж замок Короля.

“Друга будівля праворуч”, – крикнув лицар. – “Ти знайдеш його в стайнях”.

Тор розвернувся і поспішив по стежці через двір, проходячи через ряд кам’яних будівель. Все блищало, все було бездоганним, в ідеальному стані. Це місце випромінювало ауру сили.

Тор знайшов будівлю і був засліплений видовищем що постало перед ним: десятки найбільших і найкрасивіших коней, яких він коли-небудь бачив, були прив’язані рівними рядами зовні будівлі. Більшість з них була в обладунках. Коні виблискували. Все було величне.

Тут і там верхи на конях снували справжні лицарі. Тримаючи в руках різну зброю, вони проходили через двір з різних воріт. Це було жваве місце. Тор відчував тут присутність битви. Це місце було не для тренувань, воно – для війни. Життя і смерті.

Тор пройшов через невеликий арковий прохід, вниз по темному кам’яному коридору і заглядав з однієї стайні в іншу в пошуках Ерека. Він дістався до останньої стайні, але ніде не знайшов лицаря.

“Ти шукаєш Ерека?” – запитав стражник.

Обернувшись, Тор кивнув.

“Так, сер. Я – його зброєносець”.

“Ти спізнився. Він уже зовні, готує свого коня. Ворушися швидше”.

Тор побіг по коридору і вирвався з конюшні на відкрите поле. Ерек був там. Він стояв перед величезним доблесним блискучим чорним конем з білим носом. Кінь фиркнув, коли з’явився Тор. Ерек обернувся.

“Я прошу вибачення, сер”, – сказав Тор, захекавшись. – “Я прийшов, як тільки зміг. Я не хотів спізнюватися”.

“Ти якраз вчасно”, – відповів Ерек, люб’язно посміхнувшись. – “Тор, познайомся з Ланніном”, – додав він, жестом вказуючи на коня.

Ланнін пирхнув і прогарцював, немов у відповідь. Тор зробив крок вперед і, простягнувши руку, погладив його ніс. Кінь тихо заіржав у відповідь.

“Це мій дорожній кінь. У лицаря мого рангу багато коней, як ти маєш знати: один – для лицарських турнірів, другий – для бою, третій – для довгих подорожей. З цим конем тобі належить подружитися. Ти йому подобаєшся, і це добре”.

Ланнін нахилився вперед і ткнув носом в долоню хлопця. Тор був приголомшений величчю цієї істоти. Він бачив кмітливість