Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв
Нарешті над головою небо, а не гидка мертва стеля, на якій немає ні птахів, ні сонця, ні зірок і не відчувається свіжого подиху вітерця.
Адам мріяв про скоре побачення з горами. Хоча й не рідні, а все ж гори. І він був щасливий вперше за той час, відколи спустився з гір у долину, де живуть серед тисняви й метушні оці дивні люди, які віддають перевагу кам'яним ящикам перед просторами землі й неба.
Минали щасливі дні вільного, бродячого життя. Вдень утікачі спали в заростях біля річки, а вночі йшли на схід, де, на думку, Анатоля, були гори.
Адам, навіть коли спав, чув кожен звук. Якщо звук здавався загрозливим, вуха його починали ворушитися, і Адам прокидався. Їм вдавалося уникати зустрічей з людьми.
Проте доля небагато відміряла Адамові цих щасливих днів. Розпитуючи мешканців, поліція скоро встановила місце, де зник автомобіль. Переслідувачі дедалі тісніше оточували утікачів.
Якось рано-вранці Адамові з Анатолем довелося втікати з-перед самих очей поліції. Вони сховалися в лісі і кілька годин просиділи на верхівці дерева, дивлячись крізь густе гілля на своїх ворогів, що нишпорили по лісу.
Усе важче було добувати їжу, — курей та кроликів, яких Адам ловив поблизу ферм. А головне — він відчував, що вони неминуче попадуть у поліцейські лабети, і тоді мову неволя… Сама тільки думка про це наводила па Адама жах.
11. Кінець Адама
Якось удосвіта Адам повертався до Анатоля та Джіпсі, несучи молоденького баранця.
Раптом він насторожився. Його вуха заворушились. До слуху долинув віддалений стривожений гавкіт Джіпсі та зляканий крик Анатоля, що кликав на допомогу.
З роздутими ніздрями Адам помчав до заростей чагарника недалеко від шосе, де він залишив Анатоля.
Поліцаї несли до автомобіля хлопчика, який пручався й плакав. Джіпсі захлинався від гавкоту.
Кинувши баранця, Адам у два скоки опинився біля автомобіля. Він схопив одного поліцая за комір, підняв над головою і, розмахнувшись, швиргонув далеко в кущі.
Три кремезних поліцаї схопили Адама. Зав'язалась боротьба. Адам відкидав їх від себе. Вони хапали його за руки і повисали на них, а один поліцай спритним професіональним рухом спробував надіти Адамові ручні кайдани, і це йому вдалося. Та Адам розірвав кайдани, хоча до крові поранив собі руки. Розлютившись від болю, він кинувся на поліцая і вп'явся гострими зубами йому в шию. Ще одного нападника було знешкоджено… Тоді начальник невеличкого загону, бачачи, що без застосування зброї Адама не пощастить захопити, вистрілив з револьвера. Куля поцілила Адамові в плече, на якому були сліди ведмежих пазурів, і розтрощила плечову кістку.
Адам завив од болю, але й далі відбивався здоровою рукою. Проте кровотеча швидко знесилювала його.
Поліцаї знову накинулись на нього, повалили, міцно зв'язали і кинули в автомобіль, де вже сидів блідий від переляку Анатоль. Підібравши поранених, поліцаї рушили в путь.
Джіпсі, уривчасто гавкаючи, довго гнався за автомобілем…
Адама посадили в камеру для буйних божевільних. Стіни кімнати були оббиті м'якою повстю, на вікнах — грати. Важкі двері — на залізному засуві.
Адамові зробили перев'язку і залишили на самоті. Він ричав, гатив у двері, погнув грати на вікні. Адам шаленів цілий день, а вночі так вив, що навіть звиклі до всього санітари тремтіли.
На ранок він притих. Але коли йому подали крізь віконце в дверях сніданок, випив тільки трохи чаю, а їжу викинув у коридор.
Немов звір у клітці, Адам безупинно ходив, важко зітхав і час од часу голосно й протяжно кричав, закликаючи Дездемону, Анатоля, Джіпсі… Іноді кликав і Лікорна.
Він був самотній, зовсім самотній у цьому тісному ящику, де не вистачало повітря для його легень, куди сонце зазирало тільки через товсті грати, кидаючи на стіну зловісну тінь.
На третій день Адам затих. Він перестав ходити. Сів долі в кутку спиною до світла, сперся підборіддям на зігнуті коліна і немов задубів. Він уже нікого не чіпав. До нього заходили лікарі і вчені, але він сидів нерухомо, не відповідаючи на запитання. Як і раніше, він нічого не їв, тільки спражно пив.
Адам почав надзвичайно швидко худнути. Вечорами його тіпала лихоманка. Покритий холодним потом, він цокотів зубами. Незабаром його почав мучити кашель, під час нападів якого дедалі частіше з'являлася кров.
Лікарі хитали головами.
— Скоротечні сухоти… Ці гірські жителі так важко пристосовуються до повітря долин…
Якось увечері, після жорстокого нападу кашлю, кров бурхонула йому з горла й залила всю підлогу. Адам упав. Він помирав…
Опритомнівши, Адам тихо, хрипким голосом попросив лікаря:
— Туди… — і показав очима на двері.
Лікар зрозумів… Адам хоче на повітря. Може, востаннє глянути на небо. Він задихався. Але хіба можна людину з тяжко хворими легенями виносити у вологу осінню ніч на повітря, під мрячний дощ!
Лікар заперечливо похитав головою.
Адам подивився на нього жалісливими очима вмираючої собаки.
— Ні, ні. Це шкідливо для вас, Адаме… — і наказав санітарові: — Подушку з киснем…
Кисень продовжив Адамові муки до ранку. Вранці, коли кволий сонячний промінь освітив білу стіну, намалювавши на ній тінь загратованого вікна, на Адамових устах промайнула усмішка, така ж квола, як і той промінь… У нього почалась агонія. Час від часу Адам вигукував якісь незрозумілі слова. Жодного французького слова він не вимовив.
О десятій годині двадцять хвилин ранку Адам помер. А о першій годині дня прибуло офіціальне повідомлення про те, що Адама треба виписати з