Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
— Гері, — прошепотів я.
Хотів крикнути, але не відваживсь і сів на ліжку. Двері, що вели в коридор, були прочинені. Тоненька смужка світла перетинала навскоси кімнату. Мені здалося, що я чую якісь приглушені голоси. Невже Гері з кимось розмовляє? З ким?
Я підхопився з постелі, але мене раптом скував такий моторошний страх, що ноги піді мною підломились. Я хвилину наслухав, — довкола панувала тиша. Я поволі знову ліг у постіль. У скронях гупало. Я почав лічити. Коли дійшов до тисячі, двері безшумно відчинилися, Гері прослизнула до кімнати й застигла, мовби прислухаючиись до мого дихання. Я старався дихати якомога спокійніше.
— Крісе!.. — тихенько покликала вона.
Я не відгукнувся. Гері хутенько лягла в постіль. Я відчув, як вона завмерла, випроставшись, і лежав поруч неї, зовсім безвладний. Не знаю, скільки це тривало. Я намагався придумати, про що б її запитати, але чим більше минало часу, тим ясніше я усвідомлював, що перший не забалакаю. По якомусь часі, може, через годину, я заснув.
Ранок був такий, як завжди. Я підозріливо придивлявся до Гері, але тільки тоді, коли вона не могла цього помітити. Після обіду ми сиділи поряд навпроти опуклого ілюмінатора, за яким повзли низькі руді хмари. Станція пливла між ними, наче корабель. Гері читала якусь книжку, а я весь віддався спогляданню Океану, яке тепер так часто було для мене єдиним перепочинком. Я завважив, що, коли відповідно нахилити голову, то можна розгледіти у склі наше відображення, прозоре, але чітке. Я зняв руку з підлокітника крісла. Гері — я бачив це у склі — метнула на мене швидкий погляд і, переконавшись, що я споглядаю Океан, нагнулася до підлокітника й торкнулася губами того місця, де щойно лежала моя рука. Я й далі сидів, неприродно випростаний, а вона знову схилила голову над книжкою.
— Гері, — тихо мовив я, — куди ти виходила сьогодні вночі?
— Вночі?
— Так.
— Тобі… мабуть, приснилося, Крісе. Я нікуди не виходила…
— Не виходила?
— Ні. Мабуть, тобі приснилося,
— Можливо, — сказав я. — Так, можливо, мені й справді приснилось…
Увечері, коли ми лягали спати, я знову заговорив про нашу подорож, про повернення на Землю.
— Ах, я не хочу про це навіть чути, — сказала Гері. — Не треба, Крісе. Ти ж знаєш…
— Що?
— Та ні, нічого.
Коли ми вже лежали, вона сказала, що їй хочеться пити.
— Там на столі стоїть склянка соку, подай її мені, будь ласка.
Вона випила половину, а решту простягла мені. Мені пити не хотілося.
— За моє здоров’я, — усміхнулася Гері.
Я випив сік. Він видався мені трохи солоним, та я не надав цьому значення.
— Якщо ти не хочеш і чути про Землю, то про що ж тоді най говорити? — запитав я, коли вона погасила світло.
— Скажи: ти одружився б, якби мене не було?
— Ні.
— Ніколи?
— Ніколи.
— Чому?
— Не знаю. Десять років я прожив сам і не одружився. Не треба про це, люба…
В голові мені шуміло, немовби я випив щонайменше пляшку вина.
— Ні, треба, обов’яково треба. А якби я тебе попросила про це?
— Щоб я одружився? Що за дурниця, Гері? Мені не потрібен ніхто, крім тебе.
Гері схилилася наді мною. Я відчував її дихання на своїх губах, вона так міцно обняла мене, що мою сонливість враз наче рукою зняло.
— Скажи про це інакше.
— Я люблю тебе.
Вона уткнулась обличчям у моє плече, і я відчув, як затремтіли її повіки, а з очей ринули сльози.
— Що з тобою, Гері?
— Нічого. Нічого. Нічого, — повторювала вона дедалі тихше.
Я намагався розплющити очі, але вони знову заплющувались. Незчувсь, як і заснув.
Розбудив мене червоний світанок. Голова, здавалось, була налита свинцем, шия не згиналася, немовби всі хребці зрослись. Я не міг поворушити шорстким язиком. «Може, я чимось отруївся», — подумав я, насилу підводячи голову, і простяг руку до Гері. Рука намацала холодне простирало.
Я підхопився.
Ліжко було порожнє, в кімнаті — нікого. Сонце червоними дисками відбивалося в ілюмінаторі. Я скочив на підлогу. Мабуть, у мене був кумедний вигляд, бо я хитався, наче п’яний. Хапаючись за меблі, я добрався до шафи — в душовій не було нікого. В коридорі теж. У лабораторії — нікого.
— Гері!!! — закричав я посеред коридора, безладно розмахуючи руками. — Гері… — прохрипів я ще раз, про все вже здогадавшись.
Не пам’ятаю точно, що було потому. Мабуть, я бігав напівголий по всій станції, пригадую, кинувся навіть до холодильника, а потім до нижнього складу й гамселив кулаками в замкнені двері. Може, я був там навіть кілька разів. Трапи гули, я падав, підхоплювався, знову кудись мчав, аж поки нарешті дістався до прозорого щита, за яким був вихід назовні — подвійні броньовані двері. Я натискав на них щосили й кричав, благав, щоб усе це виявилося лише сном. Хтось уже якийсь час був поряд зі мною, стримував мене, кудись тягнув. Потім я опинився в маленькій лабораторії; моя сорочка була мокра від крижаної води, волосся злиплося, ніздрі і язик обпікав спирт; задихаючись, я напівлежав на чомусь холодному, металевому, а Снаут у своїх брудних полотняних штанях вовтузився біля шафки з ліками, щось там шукаючи; інструменти й скло страшенно бряжчали.
І раптом я побачив його перед собою; нахилившись, він пильно дивився мені в очі.
— Де вона?
— Її нема.
— Але… але ж Гері…
— Гері більше нема, — проказав він повільно, виразно, ще дужче наблизивши до мене своє обличчя, немовби хвилину тому завдав мені удару, а тепер хотів пересвідчитись, як це на мене вплинуло.
— Вона повернеться… — прошепотів я, заплющуючи очі.
І я вперше справді не боявся цього. Не боявся примарного повернення Гері. Не розумію, як міг його колись боятися!
— На, випий.
Снаут подав мені склянку з теплою рідиною. Я глянув на неї й раптом виплеснув рідину йому в обличчя. Він позадкував, протираючи очі, а коли розплющив їх, я вже стояв над ним. Він був такий маленький…
— Це ти?!
— Ти про що?
— Не прикидайся, сам знаєш, про що. Це ти розмовляв з нею тоді, вночі? І звелів їй дати мені