Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 - Віктор Рубенович Балаян

— Ви любите про це? — Голос її прозвучав зовсім поруч, але Хольгер запитання прочитав швидше по тому, як ворухнулися її вуста.

— Так. У вас гарні книжки, де ви їх тільки роздобули?

— Ці книжки про добро. Але є й інші. Погляньте. — Довгими пальцями вона доторкнулась до ядучо-зеленої обкладинки.

Книжка розгорнулась. Постали правдиві, жовчні слова: “Чи є туризм екологічним фактором того ж самого гатунку, що і землетрус, пожежа чи повінь? Ні, явище це — методичне, хронічне, а не випадкове, як усі стихійні лиха, і скидається більше на недугу. Автостоянки на альпійських перевалах витісняють луги, на туристських маршрутах в Англії та ФРН торік збито десятки тисяч зайців і косуль…”

— Це не про нас, — сказав Хольгер. — У мене немає машини. У вас вона є, але ви не турист. Крім того, ці зайці та косулі своєю загибеллю окупили життя багатьох людей, яких збили б ті ж автомобілі, коли б їхні маршрути пролягали в інших місцях — там, де немає косуль, але є люди.

— Байдужість — ось хто вбивця. Вона наздоганяє всюди і всіх, не вибираючи. Якось я знайшла на дорозі зайця з віддавленими лапами. Лише через місяць він зміг стрибати.

— Він живе у вас?

— Ні. Подався у свій ліс. Іноді заходить у гості по давній пам’яті. Вам у нас подобається?

— Так. Сьогодні я бачив Шотландію…

— З вертольота? — запитала вона трохи іронічно і сухо додала: — Сьогодні тепло й сонячно, але і за такої погоди в вертольота можна багато чого не помітити.

Хольгер зустрів її суворий погляд.

— Вам треба побувати в Тельських зборах, — порадила вона. — Шотландія — земля гелів, кельтів. Гели… Адже слово це невдовзі залишиться тільки в книжках та казках. І вересові пустища щезнуть. Житимуть лише земля та каміння. Як раніше, дуже давно, коли не було Принсес-стріт і Джордж-скверу, Едінбурзького замку і ще раніше?.. — Вона мовби запитувала про щось неясне чи розмірковувала вголос, без надії на відповідь.

Хольгер пригадав голубувато-сірий ромб озера Лох-Ломонд, широкі хвилі землі з рідкими гаями, чергу біля нічного клубу в Глазго, що оскаженіло репетувала, тіпалася, звивалася в якомусь несамовитому танці, — патлаті підлітки і доволі симпатичні дівчатка з пляшками віскі в сумочках. І ще пригадав похмуре ранкове небо над Клайдом, павучі лапи кранів, метушню мільйонного міста і згорблені спини тих, хто вже закінчив свою роботу. Це була Шотландія, і все-таки знав він її такою, якою можна взнати лише з миттєвого знімку, не більше.

— Гельські збори… Це, здається, фестивалі, під час яких співають старих пісень і грають у гельський футбол. Машина часу. Єдиний спосіб побачити часточку минулого.

— Не єдиний. Але облишимо Шотландію. Розкажіть, що ви робите у себе на батьківщині.

— Я електрик. Інженер-електрик. — Було трохи шкода, що відповідь на її запитання прозвучала так прозаїчно.

— Це цікаво? — запитала вона серйозно.

— Не дуже, — зізнався Хольгер, — та якби мені довелося вибирати знову, то щось краще важко було б придумати.

— Я думаю, людина двічі відкриває істину, — несподівано сказала вона, — спершу в мистецтві, а потім у науці, в техніці. Можна багато чого вміти, не знаючи справжніх причин. Уміти цікавіше, ніж знати.

Вона чомусь зітхнула.

— Ваша правда, — сказав Хольгер. — Золотим коробочкам, що в Ірландському музеї, дві тисячі років, а сліди зварювання на них виявлено лише недавно. Ірландські кельти знали про холодне зварювання металів, вони вміли це робити, а пояснення дали тільки інженери двадцятого століття.

Вона не відповіла, і Хольгер трохи розгубився. Бурштинове світло, що м’яко окреслювало простір кімнати, відбивалося в її очах, в яких була готовність до усмішки поблажливості, усмішки радості, усмішки любові. І збагнути це було зовсім неважко, однак говорили вони про книжки, про Кліфа Річардса, про кіно — говорили довго, так довго, що за цей час у небі перемінилося десять відтінків блакиті, а на сході й заході проросли зорі.

…Збігала коротка ніч. Хольгер подумав, що досі не знає назви містечка. Вертоліт трапився випадково, а йому було одпаково, куди летіти.

— Інвернес, — сказала вона. — Ти прилетів в Інвернес.

— Інвернес, — повторив він, мовби щось пригадуючи.

Потім, уже подумки, він повторив її ім’я: Маргарет, Меггі, Мег.

Якась зовсім проста причина спонукала Хольгера повернутися у замок Данвеган, причина, котра мала пряму причетність і до лагідно сяючої глибочіні неба, яку неможливо було відділити од чарівного запаху трави, і до літніх зір, великих, мовби під збільшувальним склом, і до кошлатого, в гребінцях хмаровиння місяця, що то вільно виривався на зоряне безмежжя, то тьмянів.

Кращі дні завжди в минулому, однак у двадцять п’ять це непомітно. Особливо коли настала відпустка і теплий вітер, не перепочиваючи протягом усього тижня, прогнав над Шотландським нагір’ям дощі і розстелив по морю біле мереживо піпи, поєднавши гори і воду з небом прямовисним, як міст, промінням.

Коли гасло голубе колосся трав і лягала на плечі ніч, дороги ставали довшими і мовби поринали в задуму. Можна було бродити й бродити, поки не настане пора першої зірки і не скрикне ранковий птах-невидимка. Одна з нічних доріг привела Хольгера до замку.

Звичайно, історія з феєю, котру розповів служитель, видавалась зовсім неправдоподібною. Але були в його обличчі й голосі якась впевнена спокійна байдужість, втома, що краще слів свідчили про роздуми, про невіру і водночас про нездатність перекреслити, забути побачене, як сон чи казку. А коли все це й не так, то хіба не варто впевнитись у силі чистої вигадки, можливо, самообману?

…Старий замок притягував тіні, наче велетенський магніт. Хольгер пробирався в південну вежу. Злилися, розчинились орієнтири — рів, знайомі виступи стін. За кронами столітніх дерев місяць був як висока і квола свічка. Хольгер збився із зручного шляху, а йти навпростець ставало дедалі важче. Кущі шипшини, мовби їжаки, що понахромлювали листя на спини, поставали вздовж стіни липкими, чіпкими шеренгами.

Треба було б летіти, стелитися над землею і, діставшись до стіни, перемахнути через неї, а ще краще одразу впурхнути у вікно, як метелик або фея. Відчинивши двері, Хольгер подумав, що легше вчинити злочин, аніж дістатися до південної вежі у звичайний спосіб. Служитель не обдурив: з дверима справді все було гаразд. Про всяк випадок Хольгер причинив їх за собою і перевів подих.

Цієї миті в свідомості промайнула якась невловна думка, що одразу ж переключила його увагу, мозок, і він знову відчув пружність