Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко

невідомою хімічною речовиною. Але в місті цілком серйозно говорили про вроки. Хто кого врік — версії були різні… Але те, що я зник і більше в місті не з’являвся, — це навело декого на роздуми. Приплели мою маму… Не хочу про це говорити.

— Я все одно нічого не зрозуміла, — прошепотіла Анжела. — Чому прив’язану людину не можна вилікувати? Чому вони, твої однокласники, котрі бачили тебе щодня, — вижили… Вибач, окрім одного… Чому ж у мене таке враження, що я без тебе вмру?

— У тебе правильне враження, — сказав Влад, зітхаючи. — Якби ти була трішки спостережливіша, ти б помітила, що здатність прив’язувати виникає років у дванадцять-тринадцять і наростає з віком. У мої сімнадцять я був іще щеням. А якби ходив до школи тепер… Боюсь, не тільки однокласники, але й усі, кому б не пощастило бачити мене регулярно, швидесенько б віддали Богу душу.

— Нічого такого в дванадцять років зі мною не траплялося, — заперечила Анжела. — Барон мене заловив у п’ятнадцять…

— Може, в тебе по-іншому, — сказав Влад, не бажаючи продовжувати розмову.

Сонячна пляма переповзла з його обличчя на груди. Протяжливо затріщав високий стовбур. Пробігся по волоссю прохолодний вітер.

— А чому ми такі? — запитала Анжела. — Чому — ми — такі?

— У нас обох невідомі батьки, — сказав Влад. — Може, ми за походженням інопланетяни?

Він хотів пожартувати, але слово пролунало надто вже серйозно. Анжелині очі округлилися:

— Думаєш?

— Жарт, — сказав Влад.

* * *

«…пронизаний путами, як коренями. Люди народжуються вже прив’язаними, вже сповитими. Цілком вільні ростуть тільки в притулках, та й то — не всі…

Ми поплутані ремінцями і білизняними мотузками, шовковими шарфами і лляними простирадлами. Пута схожі на павутину, на сітчасті пластмасові авоськи, у яких раніше продавали картоплю. На упряж. На прикрасу. На сільце.

Усі пута коли-небудь відмирають. І люди, зв’язані вже мертвими волоконцями, все ще уявляють, що перебувають у полоні…

А зі мною все навпаки. Я помру, а створені мною пута — залишаться.

Друзяко, я такий радий, що ти — вільна».

* * *

Вона не прийшла на зустріч.

Спершу він чекав її, сидячи в машині, потім виліз назовні. Автобуси підходили з інтервалом у десять хвилин. Коли Анжели не виявилося в третьому за ліком автобусі, Владу стало дуже незатишно.

Минуло сорок хвилин. Потім п’ятдесят. І ось уже цілісіньку годину Влад безглуздо стирчав на зупинці, він навіть радіо включив, щоб перевірити, чи не бреше годинник. Годинник не брехав. Звичний ритм зібгався, щойно встановленим світопорядком поповзла тріщина.

Влад подзвонив їй на мобільник. Приємний жіночий голос повідомив, що, на жаль, абонент наразі недоступний.

Влад сів у машину, але поїхав не додому, а в готель «Турист». Люб’язний портьє повідомив йому, що мешканка номеру п’ятдесят два пішла рано-вранці і дотепер не поверталася.

Чи хотіла Анжела помучити його? Чи була це чергова демонстрація? Чи вона просто перечепилася на вулиці, вдарилася головою і втрапила до лікарні? І не може навіть подзвонити?

А може, сталося щось іще?

Влад ніколи не переймався особливо питаннями, чим вона живе, чим займається і де гроші бере. Ці незручні питання завжди відкладалися на «потім», тож, звісно, така ситуація не могла тривати вічно. Останнім часом Влад, зачарований рахунком «один-два-три», неприпустимо мало думав про майбутнє.

Покрутившись трохи у холі готелю, Влад рушив назад, додому. Щохвилини усередині нього наростала ірраціональна туга. За кожним поворотом увижалася фігура в червоному пальто, і він ні з того ні із сього пригальмовував, та так, що машину злегка заносило на слизькій дорозі, й двічі йому роздратовано просигналив водій з авто позаду.

Щойно переступивши поріг, він почув довгий телефонний дзвінок. Мало ключ не зламав, відмикаючи, схопив трубку:

— Алло?!

— Владе, мені треба негайно поїхати.

— Де ти? — запитав він з погано приховуваною жадобою.

— Ти що, не зрозумів?! Мені треба поїхати. Ти можеш виїхати просто зараз?

— Можу… Зажди. Куди їхати? Куди виїхати? У мене зобов’язання перед видавництвом…

— Мені треба поїхати, — повторила Анжела, втрачаючи решки терпіння. — Мені треба. Негайно. Через годину ти міг би мене підібрати в готелі? Чи ні… Ліпше на звичному місці, на зупинці. Чи ні… краще їдь від свого будинку в напрямку міста, і десь біля турбази — знаєш, де турбаза? — я тебе перехоплю.

— Не розминемося? — повільно запитав Влад.

— Дивися уважно, — сухо кинула Анжела. — Я стоятиму біля узбіччя… Мене важко не помітити.

* * *

За годину п’ятнадцять вони котили, залишаючи захід праворуч і позад себе, а з усіх дзеркал на Влада дивилося червоне з позолотою небо. Сутінкова пора завжди, від самого дитинства, викликала у нього почуття розгубленості й незахищеності. У такий час добре сидіти перед каміном із книжкою, пачкою печива і гарячим чаєм у порцеляновій чашці.

Невиразно бурмотіло радіо. Клац — і в салоні запала тиша, така самісінька, як під час їхньої першої зустрічі, коли Влад пригальмував біля узбіччя з наміром запропонувати допомогу жінці в рудій шубі.

— Ти не міг би включити музику? — запитала Анжела.

— Помовч, будь ласка, — попросив Влад.

І вони їхали далі серед тиші.

У приміській зоні їх зупинив дорожній інспектор. Влад відчув, як напружилася його супутниця. Інспектор посвітив ліхтариком у Владові документи, кинув зацікавлений погляд на жінку в червоному пальто і дозволив їхати далі. Анжела кілька разів озирнулася через плече на смугасті шлагбауми, що перекривали дорогу.

— Що ти утнула? — процідив Влад крізь зуби.

— Нічого, — дещо награно здивувалася Анжела. — Ти що думаєш, у мене конфлікт із законом?! Гарненької ж ти думки…

— Помовч.

І вони їхали і їхали собі далі, розганяючись на трасі й стишуючи хід щоразу, коли доводилося проїжджати через селища. Анжела раз по раз здригалася, забачивши в дзеркалах заднього огляду відображення далеких фар.

Близько опівночі вони в’їхали до лісу. Влад пригальмував, і Анжела здивовано на нього витріщилась. Кілька машин обігнали їх і помчали вперед. У світлі фар виникли смугасті білі стовпчики, тож Влад звернув на ґрунтову дорогу.

— І куди це? — запитала Анжела.

Влад не відповів. Звернув праворуч, потім ліворуч, зупинив машину, заглушив мотор і вимкнув фари. Не стало лісу і вітрового скла перед очима — навколо загусли темрява і тиша, майже нічим не розбавлені.

— Ну і що? — запитала Анжела глумливо. — Ти наче й не схильний був до театральних ефектів, з чого б це?

Влад увімкнув світло в салоні. Темрява посунулася, але не відступила, і кожне скло перетворилося на чорне дзеркало. Повернувшись до Анжели, Влад бачив її обличчя, її віддзеркалену потилицю і відбиток свого лиця — все відразу.