Далекий простір - Ярослав Йосипович Мельник

братами меншими», як він їх називав. І він зробив що хотів: від його істини п’ятеро людей наклали на себе руки, а ще десятки мало не все життя лікували травмовану свідомість. У що ж перетворилося «добро» Самюеля Віхтінштейна? І що є наше зло приховування істини від мільйонів? Що ми аж таке робимо? Ми просто не руйнуємо існуючу споконвіку, не нами створену систему виховання та освіти, в основі якої лежить теорія про існування тільки близького простору. Так, кожен із нас щоденно споглядає морську далечінь і знає, що то брехня. Кожен знає, що мільйони засвоюють глибоко і на все життя явну брехню. І що ж? Це зло чи добро?

Члени Вищої Державної Наради могли би підготувати загін «учителів істини» і запустити його в мегаполіс. Це нескладно зробити. Можна створити спеціальну систему «шкіл істин», підготувати кадри. Але навіщо? Це питання не стоїть перед людьми типу Жоржа Честерсона і Самюеля Віхтінштейна. Істина, мовляв, існує заради самої себе. Але ось перед нами об’ємний том «Свідомість сліпого», підготовлений Інститутом психософії Академії загальних дисциплін Державного Об’єднання. У цьому неупередженому значному дослідженні проаналізовано, зокрема, всі відомі випадки розумових «прозрінь» сліпих, а також дані сучасних лабораторних досліджень. У розділі «Важкі травми свідомості» читаємо: «Усвідомлення того факту, що ти і все твоє життя є ущербним, являє собою одну з найглибших травм свідомості. Душевне щастя сліпого, що живе у світі сліпих, для сліпих пристосованому, прямо залежить від ступеня його невідання. Спроби вселити сліпому ідеї далекого простору, як правило, зустрічають у нього запеклий опір. Допустити, що світ його почуттів і думок ущербний, рівнозначно для сліпого перекресленню себе. Навіювання сліпому «істини», тобто того, що він сліпий, потрібно визнати дуже жорстоким, немилосердним актом. Проведені в умовах лабораторії експерименти свідчать про те, що підсвідомість всіляко чинить опір подібному навіюванню. Більш піддаються сугестії щодо цього діти. В принципі, можливе створення сліпої людини, вихованої в переконанні, що вона інвалід. У цьому випадку травми свідомості, яку відчуває при навіюванні дорослий сліпий, не спостерігається. Однак почуття ущербності не може не стати визначальним для особистості того, хто змалку знає, що він якийсь «сліпий».

Отже, душевне щастя людини – це, по суті, і є його душевне, психічне здоров’я. Як бачимо, у випадку з «таємницею» й «істиною» ми стоїмо перед непростою дилемою: або травмувати на все життя людину безумовною істиною, або взяти на себе тягар приховування істини, залишивши людині її психічне здоров’я і душевне щастя. Вже про те, а що взагалі робили б у цьому мегаполісі мільйони сліпих, які знають, де вони живуть, і перебувають у постійній свідомості своєї сліпоти, – тут не говоримо. Зауважимо тільки, що в тій самій книзі «Свідомість сліпого» визнається психічно неможливим постійне проживання в мегаполісі того, у кого вироблені чіткі уявлення про саме місто та його будову. Навіть зрячим, як відомо, не рекомендується тривале споглядання мегаполісної стіни, оскільки уява вражається настільки, що відбувається перенапруження психіки. Відомі випадки істерій у зрячих при тривалому розгляданні мегаполіса з дюн біля Тихого Куточка. Могутність і велич мегаполіса, як і його технічна механізованість, мертвотність, породжують у людини сильні, малозрозумілі почуття.

Таким чином, існує безліч причин, через які «все залишається як є». І потрібно ретельно розібратися з цими причинами, перш ніж мучити себе питанням, а чому я особисто граю зі сліпими у схованки? Чи гідно це мене, людини?

Що є гуманність, а що є жорстокість у цьому світі? Чи існує добро, відокремлене від зла? Чи завжди потрібно, піддаючись пориву, поспішати «робити добро»? Людина – це істота, що не тільки поспішає за криком почуття, але і яка, принаймні, ставить собі ці питання.

Майкл Феллоу,

член Вищої Державної Наради,

завідувач відділом етичних проблем Інституту світогляду Егуд

Міністерство у справах зайнятості

– Буде виконано, пане Міністре!

Двері за секретарем зачинилися, і Габр відкинувся на спинку стільця. Кабінет був невеликий, але світлий, із величезними вікнами у двох стінах, весь оббитий деревом. П’ятикутна люстра, що нависала над головою, різьблення на одвірках, на карнизах, картини на стінах, які зображували море і ліси, – усе було розраховано на зрячого. Службовцям, які входили сюди за викликом, було однаково – вони були сліпими.

Міністерство знаходилося на державному рівні в Квадраті управлінських структур. Для сліпих це був звичайний квадрат 18М-126-Х. Зовсім поруч, через дорогу з контрольною смугою, розташувалися їхні житлові контейнери – довгі багатоповерхові коробки, оббиті шматками неіржавіючої сталі, з декількома отворами для входу на перший поверх. Навіщо треба було розміщувати міністерства поруч із житловими кварталами? Чому не можна було зробити весь квадрат управлінським, щоб він відповідав назві? І ця гра зі сліпими в коти-мишки: живучи поруч, вони не підозрюють, що їх бачать зі своїх вікон ті, від кого вони отримують всі вищі накази…

Габр помасажував очі і нахилився над столом. Перед ним лежали зведення зайнятості населення за вчорашній день: в одній колонці кількість зайнятих у важкій промисловості, на підприємствах, в іншій – у верстатобудівній промисловості, в електронній та хімічній. Далі йшли дані про харчовиків, будівельників, діячів культури… Окремо – працівники управлінь. І аж у кінці зведення кількість «тимчасово вільних», які чекають призначення.

Габр перегорнув сторінку – тут була інформація про кадри, яких не вистачало у різних сферах, далі був наказ, вгорі якого стояло «Затверджую. Міністр у справах зайнятості Габр Силк». Нижче – хто і куди, на яке підприємство направлявся. Частина «тимчасово вільних» направлялася на здобуття необхідної кваліфікації. Враховувалися схильності і місце проживання, відбір проводив комп’ютер під загальним коригувальним наглядом 6-го відділу Міністерства. На 4-й завод електронних акустичних систем направлялися 260 випускників електронного училища, що знаходилося в сусідньому з заводом квадраті 18М4-Д. Також сюди направлялися 34 випускники електронного відділення 62-го прим-університету для роботи в конструкторських і контрольних бюро заводу, а також у лабораторії точних вимірювань. Ще 12 осіб, які не мають роботи (фахівці з побутової електроніки), посилалися на перекваліфікацію до Кваліфікаційного Центру Міністерства електронної промисловості. І так далі. Все було прораховано, враховано, чекало поштовху. Вся робота була виконана, і від Габра вимагалося одне – підписати Наказ. Лише після підпису Міністра, повноважного представника Вищої Державної Наради, Наказ набував чинності.

Габр відсунув папери. Зліва від системи радіофонів, на спеціальній приставці, стояв вишуканий апарат у вигляді триступеневої коробки з двома рядами кнопок. Габр відкрив іще одну папку, на якій літерами сліпих було вибито «Підсумок про зайнятість жіночого населення». Один за іншим він вклав усі аркуші, що були