Крок вікінга - Наталія Іванівна Околітенко
От би зайти до приймальні й покласти на стіл секретарки заяву про звільнення. «ГодіІ Я висококваліфікований фахівець, я молода жінка, якій належить подумати про власну долю, не можу я закопувати себе живцем у цій комфортабельній могилі з пишною назвою «Сектор максимальної уваги». Весь сектор з тією максимальною увагою — це я, молодший науковий співробітник Ірина Тесля, котра носить на руках зачатого тисячоліття тому хлопчика, пестить його поглядом, цілує крізь мікробонепроникний пластик, розповідає казки й думає, ніколи не перестає думати, як розірвати кайдани часу, що скували життя дитини. «Ви так пишно розквітли з усіма своїми ступенями й преміями на житті маленького фараончика, а в мені звикли бачити звичайну няньку. А я ж не менш за вас талановита…»
Після заяви директор, звісно, викличе її до себе і… що скаже? Нагадає про святість материнських почуттів, про обов’язок перед тією безпорадною істотою, котра з’явилася на світ? То хай би він частував такими сентенціями свою Маргариту, котра тричі на день міняє туалети, й ніщо більше її не обходить.
Як же вони люблять моралізувати, ті, що самі так легко топчуть мораль! Ну справді, що він скаже? От. вона заходить до директорського кабінету, сідає в крісло і…
І раптом Ірина усвідомлює, що нічого особливого не станеться. Директор — щоб була чиста совість — трохи її вмовлятиме, а потім, скрушно зітхнувши, таки ж підпише заяву, ще й подбає про те, щоб спровадити молодшого співробітника Ірину Теслю якомога далі від містечка цитогенетиків: нехай колишня наречена ніколи не трапляється на його дорозі. Тутті помре від туги й некваліфікованого догляду? То й що? За шість років його життя в інституті нагромаджено такий капітал цікавих проблем та оригінальних тем, що його стачить до самої пенсії шановного директора. Та й що таке смерть хлопчика для таких учених, як Валерій? Ще одне гідне уваги явище, й воно, звичайно ж, буде зазначено в перспективних планах. Тут ніхто нікого не квапить, ніхто ні від кого не вимагає конкретної віддачі: в інституті давно вже панує блаженна атмосфера, коли працюють тільки ті, хто хоче працювати, а хто не хоче, може собі на втіху збавляти час за приятельськими розмовами у затишних кафе на поверхах, за грою в шахи й читанням журналів: сам факт перебування в такому престижному закладі забезпечує високу зарплату й безліч привілеїв — ускладнювати життя роботою шемає жодної потреби.
«Всі вони потроху стають науковими рантьє, що живуть на проценти від зухвалого експерименту, — думає Ірина. — Ось чому я не можу домогтися від них нічого конкретного, нічого такого, що б дало якусь надію на те, що Тутті вирветься із зачарованого кола. Для них важливий пошук, але не результат, їм байдужа доля хлопчика. Я та ще мій братик Валентин — ось і все, що в нього є. І ми таки знайдемо спосіб врятувати його!»
Жалість до цієї заблуклої в тисячоліттях маленької душі так гостро проймає Ірину, що вона жахається своїх недавніх думок. Звідки в ній ця слабкість, ці ганебні сумніви; нехай навколо панує атмосфера гонитви за успіхом і радощами життя, але як вона могла піддатися їй?
Ніколи вона не зрадить Тутті! Хай світле диво непорочного зачаття в епоху науково-технічного прогресу обернулося на гротеск, але ж лишилося диво непорочної любові жінки до маленької дитини, диво самозречення задля того, хто приходить у світ таким безпорадним. Як же тяжко людство доходить простої істини, що над наукою, над благами цивілізації стоїть любов…
То байдуже, що не вона народила Тутті. Вона щаслива піднестися до вищої любові, така щаслива, що навіть знайде в собі сили не зненавидіти Валерія, Та й кого їй, власне, ненавидіти? її наречений помер, а мертвим належить усе прощати. Друге народження в образі директора інституту? Але ж цього іне було. Вдруге можна народитися лише тоді, коли «слово», занотоване в подвійній спіралі ДНК, втілиться у «діло» білків, що творять живу плоть. Нічого такого з Валерієм не сталося, він просто упир, що вийшов з духовної могили, аби тягнути із суспільства живу кров, а упирів мучить невтоленна спрага. «Він не боїться — він заздрить тобі, Ірино, бо ти жива. В твоїй душі нічого не всохло після вашого розлучення».
Ірина з насолодою вмивається холодною водою й розчісує своє пишне волосся: за ті роки, що вона замкнула себе заради Тутті, у неї відросла коса й строга зачіска їй личить. Вона цвіте на самоті, сама для себе, занадто горда, щоб чимось хизуватися перед іншими. Хіба що усміхнеться своєму відображенню у дзеркалі… От ви всі ведете розмови про те, що треба до Тутті пристосувати світ, але ж простіше пристосувати хлопчика до світу — адаптувати його за допомогою Древньої мікрофлори. Вона йому не зашкодить: він народився й виріс серед неї. Віруси, які тисячоліттями спали у надрах пірамід, зроблять живим повітря наших стерильних кімнат, а якщо в горщечок з пропеченою землею кинути зерно із стародавньої амфори, тоді… виросте колосочок жита, квітка конюшини, волошки, маку— бодай одна травинка, лише було б зроблено перший крок назустріч волі, суспільству, нормальному життю.
Але тут і ховається біда… Адже давні віруси можуть виявитися небезпечними для наших сучасників, не марно ж виникла легенда про помсту фараонів тим, хто потривожив їхній предковічний спокій.
«Як же це складно й страшно! — думає Ірина. — А що як ті віруси, котрі Валентин сподівається привезти в запаяних контейнерах, вийдуть з-під контролю і… підуть гуляти світом, сіючи смерть? І де гарантія, що хтось із наших генних інженерів, прагнучи відзначитись, не використає ці віруси як перспективний для мутацій матеріал і не створить химеру, яка накинеться на людський рід? його ж за бактерицидним панциром не сховаєш… Звичайно, кожний, хто працює з небезпечним матеріалом, складає спеціальну присягу не шкодити й зважувати наслідки, але хіба це дає якісь гарантії? Адже й Валерій заприсягався не порушувати етичних норм, відтворюючи древні генетичні
