451° за Фаренгейтом - Рей Бредбері

БЕТОНОМІШАЛКА

Під вікном шаруділи, наче суха трава, голоси старих пліткарок.

— Еттіл — боягуз! Еттіл — зрадник! Відважні сини Марса летять воювати з Землею, а Еттіл ховається в кущі!

— Базікайте собі, старі відьми! — крикнув він.

Голоси стихли, наче дзюркіт ручая в довгих каналах під марсіанським небом.

— А як ото зараз його синові! Знати, що твій батько — боягуз! — перешіптувалися зморшкуваті відьми, нахиливши докупи голови з хитрими очицями. — Ганьба, ганьба!

В кутку плакала його дружина: мов нудний холодний дощ дріботів по черепичній покрівлі.

— Ох, Еттіле, як ти можеш?

Еттіл відклав металеву книжку в плетеній із полотого дроту палітурці. Ця книжка з самого ранку розповідала йому вголос дуже цікаву історію.

— Я ж намагався пояснити, — сказав він. — Це дурна справа. Марс не зможе підкорити Землю. Ми всі загинемо.

Надворі гриміло й дзвеніло, ревла мідь сурм, гуркотіли барабани, чулися крики, розмірений тупіт ніг, шерех знамен, пісні. По бруківці, завдавши на плечі вогнемети, марширували солдати. Слідом бігли діти. Старі жінки розмахували брудними прапорцями.

— Я залишусь на Марсі й читатиму книжку, — мовив Еттіл.

У двері загрюкали. Тілла відчинила. До кімнати ввірвався Еттілів тесть.

— Що я чув? Мій зять — зрадник?

— Так, батьку.

— Ти не хочеш бути солдатом марсіанської армії?

— Ні, батьку.

— О лихо! — Старий почервонів. — Така ганьба! Тебе розстріляють!

— Розстрілюйте — і справі кінець.

— Це ж нечувано! Щоб марсіанин не хотів воювати з Землею? Нечувано!

— Згоден. Це й справді неймовірно.

— Неймовірно, — засичали відьми під вікном.

— Хоч би ти йому втовкмачив, тату! — схлипнула Тілла.

— Спробуй утовкмачити купі гною! — закричав батько, гнівно блискаючи очима, і підступив до Еттіла. — Оркестри грають, день чудовий, жінки плачуть, дітлашня радіє, все як треба, марширують відважні воїни, а він сидить тут… Яка ганьба!

— Ганьба… — схлипнули голоси в кущах за вікном.

— Геть з мого дому! — вибухнув Еттіл. — Геть звідси зі своїми дурними балачками! І зі своїми медалями та барабанами!

Він підштовхнув старого до дверей, дружина скрикнула, але тут двері відчинилися й на порозі став військовий патруль.

— Еттіл Врай? — ревнув чийсь голос.

— Так.

— Ви заарештовані!

— Прощавай, люба дружино! Йду воювати з цими дурнями! — закричав Еттіл, а люди в бронзових кольчугах потягли його з хати.

— Прощай, прощай! — зникаючи вдалині, відгукнулися старі відьми.

В’язнична камера була чиста й охайна. Без книжки Еттіл нудьгував. Він учепився обома руками в грати й дивився, як за вікном злітають у нічне небо ракети. Холодно світилися незліченні зірки; здавалося, вони кидаються врозтіч, коли між ними спалахувала ракета.

— Дурні, — прошепотів Еттіл. — Які дурні!

Двері камери відчинилися. Якийсь чоловік укотив тачку — на ній безладними купами громадилися книжки. Позаду бовваніла постать Військового наставника.

— Еттіле Врай, ми хочемо знати, чому з вашому домі зберігаються заборонені земні книжки. Всі ці “Дивовижні історії”, “Наукові оповідання”, “Фантастичні повісті”. Відповідайте!

І він схопив Еттіла за руку. Еттіл випручався.

— Якщо ви збираєтесь розстріляти мене — розстріляйте. Саме через цю літературу я її не хочу воювати з Землею. Через ці книжки ваше вторгнення зазнає краху.

— Як це так? — Наставник похмуро зиркнув на пожовклі від часу журнали.

— Візьміть будь-який із них на вибір, — сказав Еттіл. — Від тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого-тридцятого років і до тисяча дев’ятсот п’ятдесятого за земним календарем у дев’яти оповіданнях із десяти йдеться про те, як марсіани переможно вторглися на Землю…

— Ага! — Наставник усміхнувся, кивнув.

— … а потім зазнали поразки, — закінчив Еттіл.

— Це зрада! Тримати в себе й читати такі книжки!

— Називайте, як хочете. Але дозвольте мені зробити деякі висновки. Кожне вторгнення закінчувалося невдачею завдяки такому собі молодикові на ймення Мік, Рік, Джік чи Беннон; звичайно він — ставний ірландець, діє сам-один і перемагає марсіан.

— Як ви можете цьому вірити?

— Ні, я не вірю, що земляни на це здатні, не вірю. Але зрозумійте, Наставнику, в них уже склалася традиція, покоління за поколінням у дитинстві зачитувалися цими вигадками, виховувалися на них. У кожній книжці — перемога над марсіанами. А в нас є така література?

— Ну-у…

— Немає.

— Либонь, немає.

— Звичайно, немає, ви й самі це знаєте. Ми ніколи не вигадували таких фантастичних оповідань. І от тепер ми піднялися, йдемо на бій — і загинемо.

— Щось не збагну я ваших міркувань. До чого тут стародавні журнали?

— Бойовий дух. Дуже важлива річ. Земляни знають, що вони не можуть не перемогти. Ця певність — у їхній крові. Вони не можуть програти війни. Книжки, які вони прочитали замолоду, надихають їх такою вірою в себе, що куди нам з ними тягатися! Ми, марсіани, не певні своєї перемоги; знаємо, що можемо програти. Хоч хай як ми б’ємо в барабани, хоч хай як сурмимо в сурми, дух наш слабкий.

— Це зрада! Я не хочу слухати! — закричав Військовий наставник. — Через десять хвилин весь цей мотлох спалять, і тебе теж. Вибирай! Або ти, Еттіле Врай, вступаєш до Воєнного легіону, або ти помреш!

— Однаково помирати. То краще вже згоріти!

— Гей, варта!

Еттіла виштовхали на подвір’я. Він побачив, як його улюблені книжки склали в яму п’ять футів завглибшки. Туди налили гасу, підпалили і ось, загуготівши, звідти шугнуло полум’я. За хвилину і його, Еттіла, штовхнуть до цієї ями.

А на протилежному кінці подвір’я, в затінку, похмуро й самотньо стояв його син; страх і печаль світились у великих жовтих очах. Він не простягнув рук до батька, не заговорив до нього — лише дивився, мов конаюче звірятко, безсловесне звірятко, що благає пощади.

Еттіл глянув на полум’я. Чиїсь руки брутально схопили його, зірвали одяг і потягли до вогненного пругу смерті. І тільки тут Еттіл проковтнув клубок, що став йому в горлі, і крикнув:

— Зачекайте!

Обличчя Наставника, на якому вигравали виблиски рудого полум’я, насунулося на нього в тремтливому гарячому мареві.

— Що таке?

— Я вступаю до Воєнного легіону! — сказав Еттіл.

— Добре! Відпустіть його!

Руки, що тримали Еттіла, розтислися.

Еттіл озирнувся — син стояв віддалеки на подвір’ї й чекав. Не всміхався, а просто чекав собі. В небо злетіла яскрава бронзова ракета, й зірки потьмяніли…

— А тепер ми побажаємо нашим відважним воїнам щасливої дороги! — мовив Військовий наставник.

Гримнув оркестр; вітер лагідно бризнув сльозами дощу на спітнілих солдатів. Застрибали діти. В юрмі Еттіл побачив дружину — вона плакала, пишаючись ним, а поруч стояв син, мовчазний і врочистий.

Відважні воїни, усміхаючись, промарширували в міжпланетний корабель. Там вони лягли в сітки, пристебнулися — і ось по всьому кораблю, що напружено застиг, у