Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт
То була моя перша війна. На другу я вже не пішов добровільно. Я розумів, що з високою ймовірністю мене незабаром призовуть, а тому, щоб не загинути, вирішив покластися на те, чому навчився в попередньому житті. У своєму третьому житті я долучився до повітряних сил наземним механіком, і коли лунали сирени, біг до бомбосховища швидше за всіх, аж доки зрештою Гітлер не почав бомбардувати Лондон — я знав, що відтоді можна було вже трохи розслабитися. Протягом перших років там було добре. Ті, хто там гинув, майже завжди гинули в повітрі, ніким не бачені. Пілоти з нами, замазурами, майже не спілкувалися, і я винайшов, що дуже легко перейматися виключно літаком, а людину, що пілотувала його, вважати лише механічною деталлю, на яку можна не зважати уваги. Коли згодом приїхали американці, і ми почали бомбардувати Німеччину, в повітрі стало помирати набагато більше людей, але мені доводилося оплакувати лише втрату їхніх машин; втім, багато з них поверталися простреленими шрапнеллю, а кров на підлозі кабіни запікалася достатньо, щоб зберігати відбитки їхніх ніг. Я багато міркував над тим, що я міг би зробити інакше, як мені скористатися знанням того, що мало трапитися, і прийшов до висновку: ніяк. Я знав, що Союзники переможуть, але ніколи не вивчав Другу світову війну прискіпливо; мої знання були виключно особистими, чимось прожитим, а не інформацією, якою можна поділитися. Єдине, що я міг зробити — попередити чоловіка в Шотландії на ім'я Велкейт, щоб той затримався в човні на березі Нормандії на дві хвилини, або прошепотіти рядовому Кена, що в селі Ґеннімон буде танк, який замість ліворуч повернув праворуч, і цей танк чекатиме між пекарнею та церквою на те, щоб покласти край його життю. Але стратегічною інформацією я поділитися не міг, бо не мав ніяких знань, окрім того, що «Сітроен» згодом вироблятиме елегантні ненадійні автомобілі, а одного дня люди озирнуться на цей розкол Європи й дивуватимуться його причинам.
Красномовно переконавши себе в цьому, я знову проживав війну зовсім непримітно. Я змащував посадкові механізми літаків, які мали зруйнувати Дрезден; я чув і плітки про винахідників, які намагалися сконструювати реактивний двигун, і те, як інженери висміювали цю ідею; я намагався розчути ту мить, коли зупинявся двигун ракет Фау-1, та короткий період тиші після падіння Фау-2, а коли настав день перемоги, я страшенно напився бренді (який мені не подобається) разом із канадцем і двома валлійцями, з якими познайомився за два дні до того й більше ніколи не бачив.
І я вчився. Цього разу я вчився. Я багато дізнався про двигуни та машини, про людей і стратегії, про повітряні сили Британії та про Люфтваффе. Я вивчав місця падіння бомб і ракет, щоб наступного разу — бо я на 60 відсотків був певний, що наступний раз у мене буде й усе повториться — я мав щось суттєвіше, ніж кілька особистих спогадів про якість тушонки у Франції, чим міг би допомогти собі, а може й іншим.
Однак те саме знання, що захищало мене від світу, згодом також привело мене до великої небезпеки, і цим непрямим способом звело мене з Клубом Хронос, а Клуб Хронос — зі мною.
Розділ 6
Його звали Франклін Фірсон.
Він був другим зустрітим мною шпигуном і він мав жагу до знань.
Він прийшов до мене 1968-ого року в моєму четвертому житті.
* * *
Я працював лікарем у Ґлазґо і мене покинула моя дружина. Мені було п'ятдесят років і я був зламаною людиною. Її звали Дженні, я її кохав і тому розповів їй усе. Вона була хірургом, однією з перших жінок-хірургів у відділенні, а я був невропатологом, який був відомий своїми неортодоксальними та подекуди неетичними (хоча цілком легальними) дослідженнями. Вона вірила в Бога. Я — ні. Про моє третє життя треба розповісти багато, але поки що скажу лише, що моя третя смерть — самотня, в японській лікарні — переконала мене в істинності небуття. Я жив і помирав, і ні Аллах, ні Єгова, ні Крішна, ні Будда, ні духи моїх предків не спускалися до мене, щоб позбавити мене страху; натомість я народжувався наново саме там, де й починав, знову серед снігу, знову в Англії, знову в тому минулому, де все це почалося.
Моя втрата віри не була ні одкровенням, ні значним потрясінням. Це було тривале зростання відступу, якому події мого життя лише сприяли, аж доки я не був змушений прийти до висновку, що жодна з розмов, які я мав із божеством, не була взаємною. Моя смерть і наступне повторне народження на тому самому місці, з якого я починав, неминуче призвели до остаточного закриття цього питання, і я ставився до цього з розчаруванням і відчуженістю науковця, у пробірках якого не випав бажаний осад.
Я все своє життя молився, благаючи про диво, але диво не трапилося. І тепер я бачив у задушливій каплиці своїх предків символ марнославства й жадібності, заклик до молитви навіював мені думки про владу, а запах фіміаму — про марність усього цього.
У своєму четвертому житті я відвернувся від Бога й звернувся по пояснення до науки. Я вчився так, як ніхто раніше — фізика, біологія, філософія — і зрештою зробив усе, що від мене