Сліпобачення - Пітер Уоттс
Біль починає потроху відступати. Ти запускаєш імплантати й робиш запит щодо своїх життєвих показників: минуть довгі хвилини, перш ніж тіло цілковито відгукуватиметься на моторні команди, і години, перш ніж воно перестане боліти. Біль — неминучий побічний ефект. Так буває, коли вампірські підпрограми вклеюють у людський код. Ти якось питав про знеболювальне, але будь-яка блокада нервів пригнічує відновлення метаболізму. Вперед і з піснею, солдат!
Цікаво, чи відчувала те саме Челсі за мить до кінця? Однак така думка викликає зовсім інший тип болю, і ти блокуєш її, щоб зосередитися на тому, як життя проштовхується у твої кінцівки. Мовчки страждаючи, перевіряєш свіжі показники телеметрії.
Ти думаєш: «Це не може бути правдою».
Бо якщо так, ти не в тій частині всесвіту. Ти не в поясі Койпера[10], куди летів; тебе над високою екліптикою[11] закинуло глибоко в хмару Оорта[12], королівство довгоперіодичних комет, що приблизно раз на мільйон років прикрашають своєю присутністю Сонце. Ти опинився у міжзоряному просторі, а це означає (ти викликаєш системний годинник), що ти пробув немертвим тисячу вісімсот днів.
Ти проспав зайвих п’ять років.
Віко твоєї труни ковзає вбік. Схоже на труп тіло відображається в дзеркальній перегородці — висохла дводишна риба в очікуванні на дощі. Пухирі з ізотонічними розчинами щільно прилягають до рук та ніг, наче пожадливі антипаразити — протилежність п’явкам. Пригадуєш голки, що входили в тіло, перш ніж ти відключився — в ті часи, коли твої вени ще не скидалися на висохлі покручені волокна в’яленої яловичини.
Праворуч від тебе відображення Шпінделя уважно розглядає свою капсулу-стручок. Його великі запалі очі обертаються в очницях, поки він відновлює зв’язки у своєму сенсорному інтерфейсі, настільки масивному, що порівняно з ним твої власні стандартні імплантати — лишень блідий театр тіней.
Чуєш кашель, хрускіт кісток. Майже за межею твого поля зору, краєм ока, вловлюєш, як ворушаться інші.
— Щ-щ-о… — твій голос заледве сильніший від хриплого шепоту. — …трррап…?
Шпіндель ворушить щелепою. Виразно клацають суглоби.
— …нннаїбббалли, — скрегоче він.
Ти ще навіть не зустрівся з прибульцями, а вони вже обвели тебе круг пальця.
Отже, ми постали з мертвих: п’ять трупів на півставки, голих, змарнілих, заледве здатних рухатися навіть при нульовому тяжінні. Ми вилазили зі своїх трун, неначе вирвані передчасно з коконів нетлі, які досі лишалися наполовину гусенями. Ми самотні і, звісно ж, геть безпорадні. Знадобилося зусилля волі, щоб пригадати: вони ніколи б не ризикнули нашими життями, якби могли обійтися без цього.
— Доброго ранку, комісаре.
Ісаак Шпіндель тремтливою, затерплою рукою потягнувся за сенсорними рукавичками, що лежали на дні його капсули. У саркофазі, що стояв поруч, Сьюзан Джеймс, яка скрутилася в позі ембріона, бубніла щось собі під ніс. Лише Аманда Бейтс уже вдягнулася і, прагнучи відновити рухливість за будь-яку ціну, хрускотіла кістками, виконуючи усілякі ізометричні вправи. Час від часу вона намагалася швиргонути ґумовий м’ячик об перегородку, але навіть їй поки що не вдавалося впіймати його на відскоку.
Подорож розчинила нашу індивідуальність, звівши до єдиного архетипу. Круглі щоки та стегна Джеймс, високий лоб та сутула довготелесість Шпінделя, і навіть армований карбоплатиновий ящик, який Бейтс вважала власним тілом, — усе зібгалося до однакового зневодненого набору жил і кісток. Здавалося, навіть наше волосся дивовижним чином знебарвилося, хоча я знав — це неможливо. Радше то просвічувала бліда шкіра. Перед «смертю» Джеймс мала світло-каштанове волосся, а у Шпінделя воно було настільки темним, що могло б називатися чорним — однак те, що звисало з їхніх скальпів зараз, видавалося мені недоладними бурими водоростями. Бейтс голила голову, але навіть її брови втратили знайомий мені іржавий відтінок.
Зовсім скоро ми знову станемо самими собою. Просто додай води. Проте наразі давній злий дотеп наповнився новим значенням: немертві справді всі однакові, якщо не знати, на що звертати увагу.
Звісно, якщо знати — якщо забути про зовнішній вигляд і спостерігати за рухами, ігнорувати плоть та вивчати топологію — ти ніколи не сплутаєш одного з іншим. Кожен рух лицьового м’яза — точка на графіку, а паузи в розмовах промовистіші за всі вимовлені слова. Я бачив, як умить розпадаються і збираються особистості Джеймс. Кутики вуст Шпінделя кричать про його невисловлену недовіру до Аманди Бейтс. Кожна зміна фенотипу[13] волає до всіх, хто розуміє цю мову.
— Де?.. — прохрипіла Джеймс, прокашлялася та махнула кволою рукою в бік порожньої труни Сарасті, що стояла в кінці ряду.
Губи Шпінделя скривилися в гримасі.
— Повернувся на фабрику, га? Попросив корабель зробити нам галявинку для відпочинку, щоб було де повалятися.
— Імовірно, радиться з Капітаном, — Бейтс дихала гучніше, ніж говорила — сухе хрипіння в гортані, яка наново знайомилася з концепцією дихання.
Знову Джеймс:
— Це можна було б зробити і тут.
— І тужитися теж можна було б тут, — проскрипів Шпіндель. — Деякі речі не для загалу, еге ж?
А ще не для загалу деякі думки. Мало які істоти почуваються затишно, вдивляючись у вічі вампіру, — саме тому завжди ввічливий Сарасті уникає зорового контакту, — але були в його топології й інші риси, спільні для всіх ссавців, а отже, відкриті для прочитання. Якщо він відмовився від публічних оглядин, можливо, причиною тому був я. Можливо, він беріг якісь таємниці.
Зрештою, сам «Тезей» страшенно добре беріг свої таємниці.
Корабель пролетів добрих п’ятнадцять а. о.[14] в напрямку нашої цілі, перш ніж щось його сполохало. Тоді, наче переляканий кіт, він шугонув на північ і почав свій підйом: спершу — дикий стрибок з прискоренням у три «джі» над екліптикою, коли тринадцять тонн рушійної сили опиралися першому закону Ньютона. Корабель спустошив Пенн-баки[15], вишкріб насухо субстратну масу і за кілька годин розтринькав сорокаденний запас пального. Потім — довге падіння крізь холодну безодню, роки скупої бухгалтерії, коли тягу кожного антипротона доводилося порівнювати з витратами на витягування його з вакууму. Телепортація — це не магія: промінь «Ікара»
