Українська література » Фантастика » Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

Читаємо онлайн Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко
посміхнувся поблажливо.

— Ну, в підручниках вони формулюються приблизно однаково. А от в науковій літературі тих формулювань скільки завгодно. — Помітивши, що така відповідь мене не задовольняє, пояснив:

— Ну, наприклад, деякі вчені трактують перше начало термодинаміки так: «Тепло, що підводиться до системи, витрачається на зміну внутрішньої енергії та виконання роботи системою», інші — «Вічний двигун створити неможливо» тощо. Друге начало термодинаміки, крім відомого вам з вузівського підручника, має ще з десяток тлумачень. От тоді мені в свідомість і запав сумнів: або з тими законами не все гаразд, або ж вони вимагають пояснень для кожного окремого випадку. Сумніви підігрівав образ «змія-спокусника» Кудрі. В ті часи мені навіть снилася його голова на надмірно довгій шиї. Вона то похитувалася над клубами густої пари, то ховалася в ту пару.

І тягнулося те впродовж багатьох років. Але ми відволіклись від теми…

Десь уже перед світанком командир розбудив своїх товаришів, які спали, прихилившись спинами до скелі, і, залишивши невдаху-снайпера, пішов з трьома в село. В одній з хат вони взяли лопату і тією ж дорогою, якою несли моє тіло, поспішили на місце вчорашнього лиха. Прийшли вчасно, бо навколо машини з мертвим водієм уже никали гієни. Довелося навіть полоснути по них чергою з автомата. Оглянули лендровер. Удар прийшовся на бампер, передню панель і капот. Радіатор виявився неушкодженим. Командир сів за кермо і ввімкнув ключ запалення. Вони від’їхали далеченько від місця події і поховали водія. Хоч моє нерухоме тіло лежало в печері, я все те бачив. Мою свідомість немов би було підключено до всезнаючої, всеосяжної машини, з якої я черпав не тільки інформацію, а й шматки життя. Ну, що сказати: я пам’ятаю навіть таку деталь, як страх одного з озброєних людей, коли пролунало грізне рикання. І сміх їхнього старшого, бо то кричав усього-на-всього страус. Мушу сказати, що крик страуса таки нагадує лев’яче рикання. А тим часом старий африканець лежав нерухомо, і можна було подумати, що він мертвий, якби не потужне, невидиме для людського ока, світіння. Правда, воно помітно послабшало і не виходило вже за межі печери. Водночас зі зміною чаклунової аури дедалі сильніше відчувався біль. Той біль з самого початку був немовби пуповиною між тілом і духом, а точніше — лійкою, крізь яку вливалася розхлюпана свідомість Невдовзі я вже знав, що болить у сонячному сплетінні. Ані плече, яке я пошкодив, вилітаючи із машини, ані голову, яку тільки завдяки корковому капелюхові не розчерепило, я не відчував. Біль був саме в сонячному сплетінні. Власне, це був той самий біль, що непокоїв мене впродовж усього життя, і який минав тільки тоді, як я починав творити. Але в печері я цього не усвідомлював, бо свідомість ще не повернулась. Я перебував у якомусь дивному задзеркаллі, де існує не думка, а образ, де згадка нічим не відрізняється від події, відбитком якої вона є…


Білокінь замовк і довго не озивався.

Тим часом мені пригадалася давня розмова з ним, коли він, повернувшись з-за кордону, відмовився очолити наш відділ, який до того очолював.

— Ото ми вже вам так дошкулили, що ви… — казав тоді я.

— Та ні, хлопці, все діло в мені, — його грубий і такий же незворушний як і лице голос пом’якшав. — Ось-ось п’ятдесят стукне, а я досі не довів до пуття свою наукову ідею. То одне на заваді стане, то інше. Ви — мої по суті, вихованці стали за ці роки знаними спеціалістами, вченими; кожен з вас міг би не лише відділ, — інститут очолити, а я ніби захряс на місці. — Він подивився тоді на мене якось сумно.

… Нарешті Михайло Теодорович відвів погляд від машинки. В зелених його очах читалося погано приховане вагання. Нарешті він подав голос:

— У корпорації, де я працював, був геолог з Ірландії. Він називав мене Біл. А повне прізвище вимовляв Біл-О’Кінь. Так отой хлопець першим забив тривогу, коли я не повернувся на базу. Він узяв урядову машину, десяток солдатів, простежив увесь шлях, яким я мусив був проїхати. Але не виявив ні лендровера, котрий нападники сховали в заростях, ані місця, де сталася подія. Весь час я був з ним, радив не піднімати поки що паніки. Але він, звісно, не чув. Між нами була стіна — прозора для мене і невидима для нього.

… Ішла вже друга половина дня; чаклун лишався нерухомим. Люди, що заходили до печери, не дуже хвилювалися. Вони очікували… А біль у сонячному сплетінні не слабшав. Моя свідомість, яка донедавна перебувала у вигляді туману, стала густішати. Наче між дощовими хмарами пробігає блискавка, так само в свідомості блиснула перша думка: а що як я не повернусь? За нею одразу ж друга: але ж тоді я не зроблю того, заради чого жив. І знову я опинився в «Букіністі» поруч з вузькоплечим двометровим чоловіком, дослухався до тихого шелесту сторінок книги, яку він гортав; крадькома поглядав на загадковий усміх, який, здавалося, колись дуже давно було намальовано на його обличчі. «Якщо енергія — цариця світу, то ентропія — тінь її», — казав той усміх. А ще він казав, що ентропія, а по-простому безлад, зростає тільки в напрямку від минулого до майбутнього. А з цієї посилки тягнулися дивовижні висновки. Виходило, що в природі в перспективі мусить усе перемішатись. Спершу подібне, потім подібне з віддаленим, а в далекому майбутньому живе з неживим. Серед людей, отже, найперше не стане націй, потім рас, далі з’явиться гібрид людини із звіром, ще далі — гібрид того монстра з комахою, ще далі з рослиною, а потім — з каменем… От яку думку намагався прищепити лукавий Кудря. Але ж, якщо в це повірити, то треба визнати процеси монстризму не тільки природними, а й невідворотними. А тому марно чинити їм опір. Хоч в логічній споруді, яку він колись зводив, і не було видимих протиріч, але в ній усе ж існувала замаскована цеглина, витягнувши яку, можна було звалити всю споруду. Ні-ні… я мусив повернутися, щоб віднайти ту цеглину. Вперше, відколи моє Я перебувало в неприродному стані, вслід за думкою наступило бажання. Правда, кволе. Але все ж це було бажання повернутись

За життя я зазнав кількох спалахів бажання поставити

Відгуки про книгу Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: