Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко

вусань — оголосив маршрут: до Арда, тоді назад повз Гирлон, на схід, обігнувши гору зі Старим маяком на ній, і до межі територіальних вод Республіки. Однак Нод запропонував вчинити навпаки — спочатку до кордону Республіки, щоб побачити окупований Туапулат за світла, а тоді на Ард. Яхта, вийшовши з порту, рушила геть від узбережжя на південь. Хвилі злегка розхитували суденце, а приємний вітерець холодив обличчя. Денний місяць Рел ледь зійшов над обрієм у хмарах. Чайки, які попервах супроводжували яхту, переконавшись, що риби її пасажири не ловитимуть, відлетіли до рибальських баркасів, які подекуди виднілись у морі. Коли з виду вже зникли нижні яруси Гирлона, і над морським маревом химерно постали лише гора з маяком та монолітна скляна стіна — найвище розташованої споруди міста, яхта заклала ліво на борт, повернувши на схід.

Капітан вказав пасажирам на кілька струнких силуетів військових кораблів, на рівній відстані один від одного вишикуваних зі сходу на захід.

— Це фрегати Тасавської ескадри Ланодського флоту, — пояснив він.

— Що вони тут роблять? — поцікавився Нод.

— Охороняють територіальні води Князівства, бо за Континентальним оборонним пактом вони мають прийти на допомогу Гирлону у випадку агресії проти нього.

— А що, у Гирлона військового флоту немає? — необачно запитав Рамир, ненадовго виринаючи із задуми, що не полишала його після раптового від'їзду Еди.

— Ні, — відповів здивований капітан. — Хіба Вам про це невідомо?

— Збройні сили Князівства, — поквапився пояснити Самус, — являють собою лише один єгерський гірський полк та церемоніальну роту гвардійців. А ще розвідку. Вони, капітане, з Конфедерації. Їм ці наші військові подробиці маловідомі.

— Тоді зрозуміло, — похитав головою капітан. — Якщо хочете, я принесу біноклі.

— Зробіть таку ласку, — Самус жестом запропонував Нодові й Рамиру пройти на ніс. — Не ставте нерозумних питань, надто стороннім, якщо не хочете привернути до себе зайву увагу. У Гирлоні кожний хлопчина знає, що море тут охороняє флот Королівства.

— Гаразд, — байдуже погодився борець, чиї думки знову були десь далеко.

Яхта тримала курс уздовж берега, наближаючись до кордону Республіки. На траверзі з лівого борту вже височів їх маяк. За кілька хвилин за горою відкрилася вузька протока. На її східному березі добре проглядалися сірі стіни з плетивом колючого дроту. Вхід у протоку охороняв старий корабель, тип якого капітан визначив як «міноносець». Якірні ланцюги того міноносця проіржавіли, а фарба, якою на носі було написано «Сет Сат», почала пузиритися. З корабля подали світлові сигнали.

— Ваші попереджають, що ми наблизилися до межі територіальних вод, — тихо сказав до хлопців барон. — Треба вшиватися.

Капітан з містка наказав віддалятися від берега. Розвернувшись по широкій дузі, яхта вже почала лягати на зворотний курс, коли один з матросів, вказавши рукою вгору, вигукнув:

— Дивіться!!!

Ясне небо з північного сходу на південний захід на величезній швидкості креслила сліпуча біло-жовта вогняна куля. Вона лишала рівний білий слід, який швидко розвіювався. Усі біноклі вмить спрямувалися у небо. Знизившись над морем, куля розлетілася на уламки, які, зберігаючи первинний напрямок, зникли за обрієм. Хмари, які закривали Рел, десь далеко-далеко освітилися кількома спалахами дуже незвичного перламутрово-сірого світла. З міноносця долинув хрипкий дзвін ринди та вигуки «Полундра!»

— Схоже, ми бачили, як падає метеорит, — сказав барон. — Не кожному таке бодай раз у житті випадає. Агов, капітане, — гукнув він. — Скоро нас може накрити велика хвиля...

Над морем перекотився оглушливий, важкий грім — раз, удруге, втретє... Ці звуки геть заглушили корабельний дзвін міноносця. Яхта на повному ходу мчала до порту. Ланодські есмінці, що тепер були по лівому борту, починали розвертатися носами у напрямку вибухів. Рибальські баркаси квапилися сховатися у бухтах.

— Хвиля може набігти раніше, ніж ми встигнемо дістатися порту, — гукнув до капітана Самус.

— Певне, не встигнемо, — відповів той. — Ідіть до кают-кампанії.

— Ні, я до вас, — заперечив барон, збираючись піднятися на місток.

— Ми теж! — Рамир рушив за Самусом.

— Відставити!!! — гаркнув капітан несподівано різко. — У кают-компанію, усі! Хутко!

— Чули?! — Самус першим слухняно попрямував до палубної надбудови, де містилася засклена кают-компанія. — Тут, ваша ясновельможносте, — пошепки сказав він до Нода, — ми з вами не командуємо.

— Я ніби й не намагався, — знизав плечима парубок.

До них приєдналися й дівчата, яких розбудив звук вибуху. Вони перелякано притислися одна до одної на дивані. Налетів вітер, здійнялися хвилі. Яхту захитало, але це ще не становило небезпеки. Нарешті, барон, який не відводив бінокль від обрію, повідомив, що бачить, як росте очікуване цунамі. Проте виявилося воно геть невисоким — зо три метри. Судно легко перевалило через цю хвилю — лише задзеленчали келихи у спеціальних тримачах у буфеті та перехнябився портрет Авура IX над ним. За першою хвилею пройшли кілька менших, і море майже заспокоїлося.

— Нам поталанило. Швидше за все, кілька сплесків від уламків обопільно погасили хвилі, — Самус, нарешті, опустив бінокль.

— Схоже на те, пане бароне, — сказав капітан, переступаючи поріг. — Однак усе одно доведеться поквапитися у бухту. З ескадри передали штормове попередження — чи то метеорит призвів до збурень в атмосфері, чи це просто збіг, але з півдня суне шторм.

— Однак відзначити падіння метеориту нам ніхто не завадить, — відповів на те барон.

— Звісно, ваша гоноровосте, — погодився капітан, намагаючись дотягнутися до князівського портрету, щоб вирівняти його.

— Дозвольте я, — Самус вирівняв «парсуну» просто через голову капітана.

— Дякую, — капітан відкрив буфет. — Закуски зараз подадуть. Тим часом ось, прошу, — він дістав з бару пляшку шампанського. — Даруйте, мушу піти — не можу полишати місток, коли насувається негода.

Побачивши пляшку, дівчата, нарешті, повірили, що небезпека минула. Принаймні, на деякий час. Вони почали пускати бісики парубкам, допоки Самус не зробив вигляд, що гримає на них за те. З'явився кок, несучи тацю з бутербродами, а також сир та виноград.

— От чому не я його донька? — зітхнула Ноа, вказуючи на портрет. — І коли, нарешті, князівну являть народові? А краще княжича — може, він мене за наречену узяв би?

— Не дай тобі Зоре з княжичем запізнатися, — прошепотіла вже сп'яніла Суана. На її очі набігли сльози...

— Чому це? — здивовано поглянула на подругу Ноа, але та відвернулася.

Раптом насунулися сутінки