“Галатея” (укр.) - Микола Олександрович Дашкієв
— Куди візьмуть?
— Побачиш! — загадково посміхнувся товстунець. — Ось поснідаємо та й подамося.
— Попереджаю тебе, Джо: ні шпигуном, ні диверсантом я не стану. З мене досить.
— Любенький мій, про це не буде й мови!
— Тоді — гаразд.
Чверть віку перебування на чужині навчили Бориса Коровіна нічому не дивуватись і всього остерігатися. Прискорювати хід подій немає ніякого сенсу: за кожним, здавалося б, незбагненним фактом кінець кінцем криється великий чи дрібний бізнес, і треба тільки не дати себе обшахраювати. Отож Борис майже заспокоївся, цілком логічно визначивши, що сьогоднішній сніданок значно важливіший за завтрашній клопіт.
Вони добряче попоїли, але випили мало: Боб Керроун мав стати перед майбутнім шефом з ясною головою.
— Ну, поїхали! — сказав товстунець.
Дорогою Борис ще раз спробував випитати, куди вони їдуть та на яку роботу слід сподіватись, однак Джо тільки багатозначно посміхався у відповідь.
Чи то й справді дорога була така заплутана, чи Джо петляв навмисне, але Борис зовсім утратив орієнтацію. Вони їхали вже кілька годин, а й досі перебували в межах Великого Нью-Йорка. Та ось, нарешті, драндулет зупинився біля довжелезного приземкуватого будинку з скла і металу. Коровін прочитав вивіску над входом і легенько свиснув: “Ю.С. Роботс Інкорпорейтед”! Фірма, яка захопила в свої руки всю кібернетичну промисловість Сполучених Штатів!.. Кепська справа!
Неспокій, що охопив його, мав уже зовсім іншу базу. Борис Коровін збрехав про звання інженера. Його спеціальна освіта увірвалася після закінчення третього курсу, в 1941 році. Інженером він назвався уже тут, в Америці, і ладен був називатися навіть чортом, аби заробити на шматок хліба. Голод — енергійний стимулятор: Боб Керроун таки непогано справлявся з роботою… якщо її вдавалося знайти. Але досі від нього вимагалося тільки одне: дати фірмі зиск. Промисловцям наплювати, чи має містер Керроун диплом та чи вміє розв’язувати інтегральні рівняння. А в “Роботс Інкорпорейтед” на шармака не пролізеш…
Борис уже намірився чесно зізнатися товстунцеві про своє самозванство, аж той випередив його:
— Так ось, Боб… Тебе прийме сам шеф, містер Хілл… Дуже прошу: на всі його запитання відповідай тільки правду!.. Може, буде неприємно, прикро, соромно, але благаю — не бреши навіть у дрібницях!.. І знай: якщо тебе й не візьмуть, все одно ти за кожну відповідь одержиш долар. Зрозумів?
— Цілком. З дитинства люблю щедрих сповідачів!
— Гаразд.
На них уже чекали. Мовчазний чолов’яга у вестибюлі потиснув обом руки, запросив до ліфта. На якомусь надцятому поверсі повів довжелезним коридором, зупинився перед масивними дверима:
— Прошу!
Коровін одчинив їх і нерішуче став на порозі.
Кабінет був величезний. Уздовж його лівої суцільноскляної стіни середньовічними лицарями виструнчилися людиноподібні рекламні роботи, по праву руч гарячково мерехтіли міріади кольорових вогників індикаторного табло електронно-обчислювальної машини. А просто перед ним, десь далеко-далеко, темніла постать чоловіка за столом.
— Містер Коровін?.. Прошу!
Посилений гучномовцями баритон був приємний, російська вимова — майже без акценту.
Відчуваючи на собі оцінюючий погляд, Борис з підкресленою чіткістю підійшов до столу, мовчки вклонився.
— Прошу, сідайте! — сказав Хілл по паузі. — Сподіваюсь, вас попередили, що ви повинні відповідати тільки правду?
— Так.
Хілл посміхнувся, присунув до Коровіна мікрофон.
— Вважайте, що один долар ви вже заробили… Яких поетів ви любите?
— Пушкіна, Єсеніна, ну і… Маяковського. Хоч він, звісно…
— Коментарі — зайві. Ваші погляди і переконання мене аж ніяк не цікавлять. Тільки — правдивість відповіді… Хотіли б повернутись до Росії?
— Хотів би, але боюсь, що там мені… — Коровін провів долонею по шиї.
— Слушно!.. Три долари… Яка питома вага золота?
— Дев’ятнадцять і три.
— Так… Які дівчата вам подобаються: чорняві чи русяві?
— Красиві й незрадливі.
— Непоганий смак!.. Ваші батьки живі?
— Ні, я виховувався у тітки.
— Як ви гадаєте, хто перший висадиться на Марсі?
— Росіяни.
— П’єте багато?
— В залежності від стану кишені.
Запитання сипалися, наче з мішка, — найнесподіваніші, а подеколи навіть безглузді, як наприклад, чи вірить містер Коровін у потойбічне життя. Часом, правда, було неприємно: Хілл допитувався і про найпотаємніше, про найінтимніше, сховане од чужого ока аж у найглибші куточки душі. І все ж Борис Коровін чесно дотримувався умови: чи візьмуть на роботу, чи ні, — а от долари, що капають один по одному, можуть врятувати йому життя. Він розумів: оці запитання — хитромудрий тест. Електронно-обчислювальна машина за спеціальною програмою проаналізує не тільки зміст кожної відповіді, а й інтонації голосу опитуваного. Машину не перехитруєш, отож лишається бути самим собою.
Цей своєрідний допит тривав майже дві години. Нарешті Хілл легенько ляснув по столу долонею:
— Досить! Ви заробили… — він зазирнув у список запитань, підкреслив нігтем якийсь рядок. — Ви заробили дев’ятсот сімдесят вісім доларів.
Доки Хілл виписував чек, Борис Коровін розгублено кліпав очима. Майже тисячу доларів! Півроку забезпеченого існування!
Мабуть, він таки справді мав вигляд пришелепуватого, бо Хілл поплескав його по плечу і сказав з посмішкою:
— Все гаразд, містер Коровін!.. Ви вільні. За тиждень вас повідомлять, чи потрібні ви нам, чи ні.
Товстунець Джо чекав під дверима.
— Ну, як?.. Ну, що?
— Дев’ятсот сімдесят вісім! — урочисто проголосив Коровін. — Хвостик — зайвий. Обрубаємо його, га?
Того вечора вони так “обрубали” “хвостик” зверх дев’ятисот, що Борис Коровін взагалі не затямив, що їв, що пив, і як опинився на канапі в кімнатці