Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
Ставлячи на місце том Гравінського, — а книжки на полиці були розташовані в алфавітному порядку, — я побачив маленьку брошурку Граттенстрома, ледве помітну серед товстенних фоліантів. Це був один з курйозів соляристики, праця, спрямована — в боротьбі за розуміння надлюдського — проти самих людей, проти людини, злісний пасквіль на рід людський, по-математичному суха розвідка самоука, який, опублікувавши спершу низку незвичайних додатків до деяких досить специфічних і скоріше другорядних розділів квантової фізики, в цій своїй головній обсягом усього на кільканадцять сторінок неординарній праці намагався довести, що наука, навіть на перший погляд дуже абстрактна, гранично теоретична і математично обґрунтована, насправді досягла небагато — всього на крок чи на два віддалилася від доісторичіного, грубо-чуттєвого, антропоморфічного розуміння довколишнього світу. Шукаючи в рівняннях теорії відносності, в теоремах силових полів, у парастатиці, в гіпотезах єдиного космічного поля сліди плоті, все те, що є похідним від наших органів чуття, будови нашого організму, обмеженості й убозтва тваринної фізіології, Граттенстром зробив остаточний висновок: ні про який «контакт» людини з нелюдиноподібною, агумаїдальною цивілізацією не може бути й ніколи не буде навіть мови. В цьому пасквілі на весь рід людський жодного разу не згадувався мислячий Океан, але його присутність, ніби втілена у зневажливо тріумфуюче мовчання, відчувалася майже в кожній фразі. Принаймні я так сприймав її, уперше знайомлячись з брошурою Граттенстрома. Це була якась курйозна праця, що не мала нічого спільного з соляристикою в звичному розумінні, — в класичне зібрання вона потрапила тільки завдяки тому, що туди її поставив сам Гібарян; зрештою він перший і дав мені її почитати.
З дивним, схожим на повагу почуттям я обережно поставив на полицю тонкий, навіть неоправлений друкарський відбиток. Кінчиками пальців я торкнувся зелено-бронзового «Соляристичного альманаху». При всьому хаосі й при всій безнадії, що оточувала нас, пережите протягом кільканадцятьох днів, безперечно, допомогло нам розібратися в низці головних проблем, які роками викликали безплідні суперечки й на спроби розв’язання яких було змарновано море чорнила.
У тому, чи жива істота Океан, тепер міг сумніватися хіба що хтось упертий і схильний до парадоксів. Але заперечувати наявність у нього психіки, — байдуже, що розумілося під цим словом, — було вже неможливо. Те, що Океан дуже добре помічає нашу присутність над собою, стало очевидним… Вже саме це твердження перекреслювало цілий напрям у соляристиці, прихильники якого проголошували Океан «світом у собі», «життям у собі», вважаючи, що внаслідок повторного відмирання він позбувся властивих йому колись органів чуття й через те нічого не знає про існування зовнішніх явищ та об’єктів; що він зосереджений лише на круговерті гігантських течій мислення, творцем яких є безодня, котра вирує під двома сонцями. Крім того, ми довідалися, що Океан уміє те, чого ми самі не вміємо, — він штучно синтезує людські тіла, ба навіть удосконалює їх, вносячи в їхню субатомну структуру незбагненні зміни, відповідно, мабуть, до мети, якою він при цьому керувався.
Отже, Океан існував, жив, думав, діяв; шанс звести «проблему Соляріса» до нонсенсу або до нуля, ідея, що Океан — ніяка не Істота, а тому ми нічого чи майже нічого не програємо, — втратили під собою ґрунт раз і назавжди. Тепер люди, хотіли вони того чи ні, мали зважати на такого сусіда, і хоч їх відділяли від нього більйони кілометрів порожнечі, простір багатьох світлових років, він усе ж таки стояв на дорозі їхньої експансії, до того ж збагнути його було куди важче, ніж решту Всесвіту.
Можливо, ми досягли поворотного етапу історії, думав я. Тож намір відступити, відійти тепер або в недалекому майбутньому міг бути слушним, навіть ліквідацію самої станції я вважав цілком можливою і реальною. Однак я не вірив, що це може щось зарадити. Саме існування мислячого колоса ніколи вже не дасть людям спокою. Хай вони облітають усі галактики і встановлять контакт з іншими цивілізаціями схожих на нас створінь — Соляріс завжди буде викликом, кинутим людині.
І ще один невеликий том у шкіряній оправі загубився серед випусків «Альманаху». Якусь мить я роздивлявся корінець, потемнілий від дотику людських пальців, а тоді розгорнув стару книжку. Це був «Вступ до соляристики» Мунціуса. Мені пригадалася ніч, яку я провів над нею, усмішка Гібаряна, коли він давав мені цей свій примірник, і земний світанок, що спалахнув у вікні, тільки-но я дочитав до слова «кінець», «Соляристика, — писав Мунціус, — своєрідна релігія космічного віку, віра в шатах науки; контакт, мета, яких ми прагнемо, такі ж туманні й малоймовірні, як житія святих чи прихід месії. Наші дослідження — це літургія в методологічних формулах, а смиренна праця вчених — очікування здійснення наших мрій, благовіщення, бо немає й не може бути ніяких мостів між Солярісом і Землею. Ці очевидні факти, як і багато інших, — брак спільного досвіду, єдиних понять, що ними можна було б обмінюватися, — соляристи відкидають, як віруючі відкидають аргументи, котрі спростовують їхню віру. А втім, чого люди можуть чекати, чого сподіватися, «встановивши інформаційний зв’язок» з мислячими морями? Переліку переживань, пов’язаних з безмежним у часі існуванням, таким давнім, що самі моря не пам’ятають, мабуть, коли вони постали? Опису бажань, пристрастей, надій і страждань, породжених творенням живих гір, утіленням математики в буття, самостійності й смирення — в сутність? Але ж усе це знання, які неможливо передати; навіть переклавши їх на якусь земну мову, марно шукати в них цінностей і значення — вони залишаться по той бік. А втім, «прихильники» контакту, навіть самі собі в цьому не признаючись, очікують скоріше поетичного, ніж наукового пізнання, більше того — одкровення, яке розкрило б їм сенс самої людини! Соляристика — це відродження давно померлих міфів, плід містичної туги, про яку відкрито, на повен голос, люди вже не наважуються говорити, а її наріжний камінь, глибоко захований у фундаменті цієї споруди, — надія на порятунок…
Але нездатні визнати цю правду, соляристи старанно обходять будь-які тлумачення контакту, тож він у їхніх працях набуває характеру чогось остаточного, і якщо попервах, при тверезому ще підході, його вважали початком, вступом, виходом на новий шлях, один із багатьох, то з роками він стає для них вічністю і небом…
Простий
