Зоряні мандри капітана Небрехи - Юрій Дмитрович Ячейкін

Спочатку це була просто смілива до божевілля гіпотеза, а потім неперевершений за своєю відчайдушністю навкологалактичний рейс, що завершився таким несподіваним відкриттям, яке перевернуло наше уявлення про походження життя на планетах і примусило усіх по-новому подивитися на самих себе.

Та спершу розповім вам, з чого все почалося.

Я тоді кінчав школу космонавтів по класу штурманів. За кілька днів мали відбутися останні екзамени на атестат космічної зрілості!

Втім, перспективи у мене були невтішні, хоч я змалку мріяв про захопливі звитяги за межами тяжіння Землі. Річ у тім, що остання міжзоряна експедиція стартувала ще тоді, коли я навіть не голив вуса, а наступна планувалася аж на той час, коли я вже ходитиму з бородою.

Отож годі було й сподіватися на путнє призначення.

Я прекрасно усвідомлював, що у найкращому випадку мене зарахують до екіпажу вантажної ракети, і я до скону возитиму по заїждженій трасі мінеральні добрива з Місяця.

Звичайно, діло це потрібне й почесне. Але з нескладними штурманськими обов’язками на борту вантажної ракети впорався б навіть робот, запрограмований у куцих межах підготовчого курсу. Заприсягаюся усіма зареєстрованими сузір’ями, що у ті дні я віддав би півжиття тільки за те, щоб опинитися на задубілому астероїді і зубами вицокувати сигнали SOS!

Та нині у мене немає ніяких підстав лаяти долю. Саме у ті невеселі дні я повірив у глибоку мудрість загальновідомого правила: чим гірше — тим краще.

А було так.

Іду якось Хрещатиком, і все не миле мені. Навколо весна, дівчата вже морозивом ласують, а мені байдуже. Дивлюся на чисте блакитне небо, де невтомно снують біле павутиння реактивні літаки, і сумовито зітхаю:

— Ех, Азимуте, Азимуте! Невиправний романтику! Не бути, видно, тобі, Азимуте, міжзоряним вовком, а бути периферійним візником…

Ну, сам не знаю як, мабуть, знічев’я, зупинився перед велетенською дошкою “Міськдовідки”. Стою — руки у кишенях — і апатично переглядаю усілякі “шукаю”, “міняю”, “приймаю”, “пропоную”…

Вже й повернути хотів, коли раптом мене ніби громом ударило. Аж потилиця спітніла. Дивлюся на маленьку непоказну об’явку, надряпану хімічним олівцем на аркуші з учнівського зошита, і власним очам не йму віри.

Що це? Сон, галюцинація, марево?

“ШУКАЮ

СУПУТНИКА (НЕ ШТУЧНОГО, А ЗВИЧАЙНУ ДВОНОГУ ІСТОТУ) ДЛЯ НАВКОЛОГАЛАКТИЧНОГО РЕЙСУ. ЗАЦІКАВЛЕНІЙ ОСОБІ СЛІД ПІДНЯТИСЯ ЛІФТОМ НА ДВАНАДЦЯТИЙ ПОВЕРХ ГОТЕЛЮ “КОМЕТА”. СТУПИТИ ТРИ КРОКИ ВПЕРЕД, ПОВЕРНУТИ ЛІВОРУЧ І ВІДРАХУВАТИ ВЗДОВЖ КОРИДОРА П’ЯТДЕСЯТ ОДИН КРОК, ПОВЕРНУТИ ПРАВОРУЧ, ВІДМІРЯТИ ЩЕ ЧОТИРИ КРОКИ І ОПИНИТИСЯ ПЕРЕД ДВЕРИМА З НОМЕРОМ 326. ТОДІ ЧЕМНО ПОСТУКАТИ І, ЯКЩО БУДЕ ДОЗВІЛ, ЗАЙТИ ТА ЗАПИТАТИ КАПІТАНА НЕБРЕХУ. ТІЛЬКИ ТОЧНЕ ВИКОНАННЯ ЦІЄЇ НЕСКЛАДНОЇ ІНСТРУКЦІЇ ВРЯТУЄ ЗАЦІКАВЛЕНУ ОСОБУ ВІД МАРНИХ БЛУКАНЬ ПО ГОТЕЛЮ, ЩО ЯВЛЯЄ СОБОЮ НОВІТНІЙ ЛАБІРИНТ.

Капітан Н-ха”.

О небо! Якби мене тієї миті прошило електричним струмом, я швидше прийшов би до тями. Написати таку безглузду об’яву! Наче знайти треба не людину, а спорядити експедицію на пошуки старовинного піратського скарбу!

“А втім, що тут, зрештою, дивного? — гамуючи розбурхані почуття, подумав я. — З усього видно, що автор об’яви достеменно знає собі справжню ціну”.

Та як не намагався заспокоїтися, а деяких сумнівів, однак, не позбувся.

А що, коли об’яву повісив незграбний жартівник, що вирішив поглузувати з бідолашних випускників школи космонавтів? І взагалі, що за один капітан Небреха? Хто чув про нього? Це ж смішно, щоб досвідченому міжзоряному мандрівникові звичайнісінький готель видався лабіринтом? Як він тоді орієнтується в безмежних просторах Всесвіту?

Отак подумав і вирішив: перш ніж бігти до цього дивака, варто розпитати про нього старих командорів. Можливо, вони щось чули про цього зарозумілого витівника і дадуть мені добру пораду.

Я озирнувся і злодійкувато зірвав про всяк випадок об’яву з дошки “Міськдовідки”. Щоб, бува, мене хтось не випередив, поки я бігатиму до знайомих. Що не кажіть, а йшлося про навкологалактичний рейс! А я з історії знав, що на таку важку подорож ще не наважувався жоден з космічних вовків.

Ото заховав подалі об’яву і швиденько попрямував до капітана Козира. Цього року він у нас у школі читав факультативний курс. У такий спосіб уславлений капітан Козир заробляв гроші на капітальний ремонт “гантелі” (так він величав свій зореліт), якого вельми покалічив на досі не впорядкованих кільцях Сатурна.

Капітан Козир, на безрозмірному бушлаті якого (на велетенський ріст капітана важко було знайти робу за розміром) сяяла зірка ордена командорів, зустрів мене із зворушливою гостинністю.

— Ага! Юнь ще не забуває старих капітанів! — заревів він таким густим басом, що зарості хлорели в діжках похилилися, а скло у вікнах задеренчало. — Це приємно. Дуже приємно! Прошу сідати і розповідати, яка щаслива орбіта вивела вас на траверс моєї халабуди. Гей, Малюче, ще два коктейлі з молока і пасти! Ад екземплюм![10]

Знаменитий робот Малюк дивився на громоподібного капітана Козира закоханими ліхтарями, що йому анітрохи не заважало із спритністю досвідченого бармена збивати добірні коктейлі. Оцю животворну суміш капітан смоктав крізь товстенний нейлоновий шланг, який менш героїчні натури використовують хіба що під час небезпечних протипожежних робіт.

У присутності цієї відомої на всіх космічних трасах людини мене з новою силою огорнули сумніви. Зараз сміховинна об’ява здавалася мені не варта ніякої уваги.

— Я слухаю вас, мій юний друже! — привітно вибухнув капітан на повних регістрах свого неможливого голосу.

— Оце прийшов за порадою, — непевно мовив я.

— На консультацію! — виправив мене капітан Козир. —