Повернення "Галактики" - Василь Павлович Бережний

як йому далі бути. “А чого я тут сидітиму? — подумав. — Я ж хлопчик хоробрий, помандрую в океан!”

Більше не вагався. Виліз через отвір та й шубовсть у воду!

ЯК ДЕМ’ЯНКО ДЕРЕВ’ЯНКО СТАВ АКВАНАВТОМ

Вода — вгорі, внизу, кругом вода. Прозора як скло, зеленкувата, податлива. Дем’янко був трохи важчим за воду, бо його металева “начинка” щось-таки та важила, і він повільно опускався в глибінь.

Поглянув угору — над ним пропливав айсберг. Наче величезна хмара.

Поглянув униз — яка краса!

Великі, положисті і гірські кряжі вкриті різнобарвними гаями: той он масив — червоний, той — синій, далі — зелений. Високі, густі рослини стоять урочисто. А в тих гаях, як горобці, пурхають риби. Окремо, поодинці, рослини тут не ростуть, лише масивами — наче хмари опустилися на схили гір.

Щоб зануритись ще глибше, допомагав собі руками й ногами, як вправний нурець. Спускався навскіс у розлогу долину поміж горами. Тут, треба сказати, не якась там була й глибина велика.

Раптом Дем’янка накрило якимось чорним покривалом. Не встиг він і рукою змахнути, як опинився в слизькому мішку, у непроглядній темряві. От тобі й маєш… Мішок почав збігатися, усе щільніше стискаючи Дем’янка. Ну, що за напасть? Почував, що в цього хижака не вистачить сили, щоб роздушити, але ж він може довго тримати його в цій живій в’язниці!

Чи вони пливуть, чи стоять на місці — Дем’янко не знав. Притулив до грудей руки, почав ворушити носками, щоб намацати краї покривала. Де там! Воно, певне, склеїлося, коли накрило здобич. Гра ставала небезпечною.

І тут подумалося: чи не вдарити цю потвору електричним струмом? Ні, струм треба берегти. Бо коли розрядить свої акумулятори, то вже ніколи не вибереться з океану. А може, ця дурна істота відчує, що він дерев’яний, та й випустить з полону? Але ні, стискує ще дужче.

Чорне покривало ніби намотувалось на нього, вже не можна й руками ворухнути…

Та ось несподівано Дем’янка кинуло вбік. Обійми страховища начебто ослабли, чорне покривало поволі почало сповзати. Нарешті зовсім стало легко. Засиніла вода! Порятунок! Огидний “мішок” відпливав геть. А біля Дем’янка кружляв Дельфін.

— Це ти врятував мене?

Голос бідолахи на такій глибині дуже змінився — наче це не він говорив, а півень заквоктав. Проте Дельфін зрозумів його і відповів тонким попискуванням, наче передавав телеграму азбукою Морзе:

— Я бачив, як він схопив тебе, хлопчику… От і…

— Моє ім’я Дем’янко Дерев’янко.

— А мене акванавти назвали Піратом.

— Пірати — це ж були колись морські розбійники, — сказав Дем’янко. — Вони грабували кораблі — я про це читав…

— Саме через тих піратів мене так і назвали, — пояснив Дельфін. — Ми, дельфіни, давно знайшли затонулий піратський корабель із скарбом. А коли сюди припливли акванавти, я показав його. От вони й назвали мене Піратом. А мені хіба що? Тепер і я маю ім’я. Почую: “Пірат, віднеси лінь Петрові”, хапаю кінець ліня і пливу до Петра. Бо у воді, знаєш, як буває? Пройде акванавт, намул здійметься хмарою — нічого не видно. А тримаючись за лінь, людина може спокійно дістатися до свого будиночка…

— А хто такі акванавти?

Дельфін пояснив:

— Акванавти — це люди, які працюють під водою, досліджують водні глибини.

— Цікаво… Значить, у космосі — космонавти, а в морях та океанах — акванавти. Ти молодець, Пірате, що допомагаєш людям. Бо товща океанських вод — це космос нашої планети. Досліджувати цей водяний космос, мабуть, набагато важче, ніж отой, міжпланетний.

— Та що ти кажеш? — здивувався Пірат.

— Поміркуй сам. На Місяці людина вже побувала, так? А на дні океану, ну хоча б на кількакілометровій глибині? Чи ступала там нога людська?

— Ні… Навіть ми, дельфіни, туди не добирались.

— Ну от. А що там робиться, в самісінькому низу, от цікаво! — Дем’янко Дерев’янко скерував свої лінзи в темну глибочінь і якийсь час мовчав. Потому обізвався:

— Отже, ти, Пірате, допомагаєш акванавтам. І я теж допомагатиму. Де вони, далеко? Я хочу стати акванавтом.

— Сідай мені на спину, — пропищав Дельфін, — я тебе швидко доправлю до них. База наша за кілька кілометрів — плавником подати!

“Наша”, — відзначив про себе Дем’янко. — Бач, недаремно кажуть, що дельфін — друг людини”.

Дем’янко мусив міцно триматися за спинного плавника, щоб не впасти з Дельфінової спини. У слухавках не те що шуміло, а ревло!

Пливли не менше години. Дем’янко помітив — удалині щось бовваніє, схоже на дирижабль. Це завис у товщі води підводний човен.

Коли вони з Дельфіном підпливли зовсім близько, Дем’янко побачив біля хвостової частини човна величезну кулю з круглими ілюмінаторами. Куля з’єднується з човном за допомогою ребристої труби. Це, як потім дізнався Дем’янко, — шлюз, по якому акванавти переходять з човна до свого будиночка, одержують усе необхідне для життя і роботи на глибині.

— А он і акванавти, — пропищав Пірат.

На схилі підводної гори, неподалік від човна Дем’янко побачив три людські постаті у водолазних костюмах. Вони поралися біля якоїсь химерної конструкції з металевих ферм.

— Добрий день!

Дем’янко хотів вимовити ці слова дзвінко, а вийшло — наче молоденький півник пробує кукурікати. Проте акванавти розібрали.

— Здоров, здоров, якщо не жартуєш! — у них теж слова були невиразні, схожі на квохтання.

— Мене звуть Дем’янко Дерев’янко, я електронний хлопчик, Пірат розповів, що ви — акванавти…

— Ого, ти можеш з Піратом розмовляти?

— Аякже,