451° за Фаренгейтом - Рей Бредбері
— Як тут гарно! — мовила Кора. — Може, переїдемо сюди на літо?
— Ходімо, — сказав Біттерінг. — Час повертатися в місто. Багато роботи, треба закінчувати ракету.
Але цього вечора, коли він працював, йому з думки не йшов особняк з прохолодного блакитного мармуру. Минали години, і дедалі частіше здавалося, що ракета не така вже й потрібна. Спливали дні, тижні; Біттерінгом поволі оволоділа нехіть до будівництва ракети. Не було колишньої наснаги, ревності. Він і сам злякався своєї байдужості. Але якось усе так склалося — спекота, гаряче повітря, працювати важко…
На ґанку майстерні почулися притишені голоси.
— Чули? Всі їдуть.
— Еге ж. Їдуть.
Біттерінг вийшов.
— Куди це?
Вій побачив: по вулиці, здіймаючи куряву, їхали ваговози, в яких було повно меблів і дітей.
— Переселяються в особняки, — сказав хтось на ґанку.
— Так, Гаррі. І я переїду. І Сем теж. Правда, Семе?
— Авжеж. А ти, Гаррі?
— Я маю тут роботу.
— Пхе, робота! Доробиш ракету восени, коли стане прохолодніше.
Біттерінг зітхнув.
— Каркас уже готовий.
— Восени працюватиметься краще.
Голоси ліниво бриніли в розпеченому повітрі.
— Треба працювати, — правив своєї Біттерінг.
— Відклади до осені, — заперечували йому.
І це звучало розсудливо й правильно.
“І справді, восени діло піде краще, — подумав Біттерінг. — Часу буде скільки завгодно”.
“Ні! — задихаючись, кричало щось у самісінькій глибині його єства, заховане десь далеко, щільно зачинене. — Ні! Ні!”
— Восени! — промовив він.
— Їдьмо, Гаррі, — сказали йому всі.
— Гаразд, — погодився він, відчуваючи, як його тіло плавиться в розпеченому повітрі. — Гаразд, відкладу до осені. А тоді знову візьмуся за роботу.
— Я вподобав собі особнячок біля Тірра-ка-налу, — мовив хтось.
— Біля каналу Рузвельта, чи що?
— Тірра. Це стародавня марсіанська назва.
— Але ж на карті…
— Забудь про ту карту… Тепер він називається Тірра. І я собі підшукав гарненьку місцину в Пілланських горах.
— Це гори Рокфеллера?
— Це Пілланські гори, — заперечив Сем.
— Гаразд, — погодився Біттерінг, сповитий гарячим душним повітрям. — Пілланські то й Пілланські.
Наступного дня, — а він видався спекотний, тихий — його родина старанно навантажувала ваговоз.
Лора, Тім і Девід тягали клунки. Чи то пак клунки тягали Ттіл, Ліннл і Верр — отак вони тепер себе називали.
Всі меблі залишили в маленькому білому будиночку.
— У Бостоні наші меблі були привабливі, — сказала Кора. — І в цьому будинку теж. Але в тому особняку!.. Ні. Ось повернемося восени, й вони знову стануть у пригоді.
Біттерінг не заперечував.
— Я знаю, які там потрібні меблі, — перегодом сказав він. — Великі, зручні…
— А як бути з твоєю енциклопедією? Хіба ти не береш її з собою?
Біттерінг відвів очі.
— Приїду наступного тижня й заберу.
— А свої иью-йоркські сукні ти взяла? — запитали вони дочку.
Дівчина здивовано глянула на них.
— Навіщо? Вони тепер мені ні до чого.
Перекрили газ, воду, замкнули двері й вийшли до машини. Батько зазирнув у кузов ваговоза.
— Ти ба! Ми зовсім мало беремо з собою, — сказав він. — Порівняно з тим, що ми привезли на Марс, це просто пригорща!
Він завів ваговоз.
З хвилину невідривно дивився на маленький білий будиночок — хотілося кинутися до нього, доторкнутися до нього, попрощатися з ним; він почув себе так, ніби вирушав у далекі мандри й ніколи по-справжньому не повернеться до всього, що залишив тут, ніколи більше все це не буде йому зрозумілим, своїм.
Саме цієї миті проїжджав на ваговозі Сем зі своєю родиною.
— Гей, Біттерінг! Поїхали!
І машина покотилася з міста стародавньою дорогою. У той самий бік їхали ще шістдесят ваговозів. Вони здійняли; важку хмару куряви, що мовчазно зависла над містом. Голубіла під сонцем вода в каналах, у кронах чудернацьких дерев пробігав легіт.
— Прощавай, місто! — мовив Біттерінг.
— Прощай, прощай! — підхопили дружина й діти, махаючи руками.
І вже більше ні разу не озирнулися.
За літо до дна висохли канали, Літо пройшло по лугах, наче полум’я. У збезлюднілому селищі землян лущилась і відшаровувалась фарба на стінах будинків. На задвір’ях висіли автомобільні шини; ще недавно на них гойдалися діти, а тепер вони застигли в спекотному повітрі, наче маятники годинників, що зупинились.
У майстерні поволі іржавів каркас ракети.
Тихого осіннього дня Біттерінг — він тепер був дуже смаглявий і золотоокий — стояв на схилі горба за своїм особняком і дивився на долину.
— Час повертатися, — сказала Кора.
— Так, але ми не поїдемо, — спокійно відповів він. — Навіщо?
— А твої книжки? А твій вихідний костюм? (Твої ллє, сказала вона, і твій йор уеле рре”.)
— У місті нікого немає. Ніхто туди не повертається, — завважив він. — Та й навіщо? Зовсім ні до чого.
Дочка ткала гобелени, сини награвали пісеньки — один на старовинній флейті, другий на сопілці; веселий сміх відлунював у мармуровому особняку.
Біттерінг дивився вниз, на долину, на далеке селище землян.
— Які дивні, смішні будинки будують жителі Землі.
— Інакших не вміють, — задумливо промовила дружина. — Ну й бридкі ті земляни. Я рада, що їх уже нема.
Вони подивилися одне на одного, злякані тим, що сказали. Потім засміялися.
— Куди ж вони ділися? — замислено обізвався Біттерінг.
Він глянув на дружину. Вона була смаглява й струнка, як їхня дочка. А Кора дивилася на чоловіка — він здавався їй майже таким юним, як і їхній старший син.
— Не знаю, — сказала вона.
— Мабуть, повернемося в місто наступного року. Чи, може, за рік або два, — незворушно мовив він. — А поки що… мені душно. Ходімо купатися.
Вони відвернулися від долини. Взявшись за руки, рушили до басейну, тихо ступаючи по доріжці, де струменіла прозора вода ручая.
Минуло п’ять років, і з неба впала ракета. Задимлена, вона лежала в долині. З неї висипалися люди.
— Перемога! Війна на Землі закінчилася! — галасували вони. — Гей! Ми прилетіли вам на поміч!
Але селище, побудоване американцями, мовчало. Мовчали будиночки, мовчали персикові дерева, мовчали амфітеатри. В порожній майстерні іржавів кістяк недобудованої ракети.
Прибулі обшукали пагорби. Капітан влаштував свій штаб у давно покинутому шинку.
Лейтенант прийшов до нього з рапортом.
— Місто безлюдне, але на пагорбах ми знайшли місцевих жителів, марсіан. Вони смагляві, жовтоокі. Зустріли нас вельми гостинно. Ми з ними трохи погомоніли. Дуже швидко засвоюють англійську мову. Певен, сер, ми з ними налагодимо вельми дружні стосунки.
— Смагляві, кажете? — замислено промовив капітан. — А чи багато їх?
— Приблизно шістсот чи вісімсот. Вони мешкають у мармурових звалищах, сер, на пагорбах. Високі на зріст, міцні. Жінки вродливі.
