Майже безпечна - Дуглас Адамс

— Ну, хм, думаю, що мабуть нікого тут не було, на скільки я знаю. Доволі тиха місцина.

І наче навмисне аби довести його неправоту, раптом здалеку прозвучав гучний розкатий грім.

Форд майстерно скочив на ноги і почав ходити взад-впред у кволому, болючому світлі раннього світанку, який пронизував небо, наче хтось провів шматком печінки через нього.

— Ти не розумієш на скільки це важливо, — сказав він.

— Що? Ти мажш на увазі мою дочку, яка невідмо де у величезній Галактиці? Думаєш я не...

— Пожаліти Галактику буде час пізніше, — промовив Форд. — Це справді дуже зерйозна справа. Путівник уже не той. Його викупили.

Артур також скочив на ноги.

— О, то це дуже серйозно!? — крикнув він. — Будь ласка, введи мене в курс справ стосовно видавничої політики корпорації! Ти навіь не уявляєш, як давно мене мучить ця проблема!

— Ти не розумієш! Вони випустили зовсім новий Путівник!

— Ой! — крикнув Артур. — Ой! Ой! Ой! Я просто переповнений захватом. Не можу дочекатися поки його випустять, щоб дізнатися про найбільш захоплюючі космопорти, в яких можна здохнути від нудьги, у глобулярних кластерах, про які я ніколи не чув. Будь ласка, ми можемо прямо зараз побігти у магазин, щоб купити його?

Форд примружив очі.

— Це те, що у вас називається сарказмом, чи не так?

— А ти знаєш, — прогарчав Артур, — мабуть, що так воно і є! А й справді, це мабуть та маленька божевільна штука, яку всі називають сарказм, сочиться з моєї манери розмовляти! Форд, в мене була просто всратись яка препаскудна ніч! Чи ти не міг би, будь ласка, спробувати взяти це до уваги, поки обмірковуєш, які ще ідіотські недоречні дрібниці нав’язувати мені наступного разу?

— Тобі треба відпочити, — відповів Форд. — А мені подумати.

— Чому це тобі треба подумати? Хіба ми не можемо ще тут посидіти і трохи поблаблаблаблаблаблабалакати? Хіба не можна лягти на бік і подрімати кілька хвилин? Я більше не можу, Форд! Я більше не можу займатися цим розмірковуванням і шуканням шляхів як це все виправити. Можеш думати, що я тут просто стою і гавкаю...

— Насправді, не думав про це в такому руслі.

— ... але я от що я маю на увазі! Який сенс? Нам здається, що кожного разу, коли ми щось робимо, то знаємо, які будуть наслідки, тобто нам більш-менш відомо, які вони мають бути. Але це не тільки не завжди правильно. Це геть зовсім, разюче, ідіотсько неймовірно по-дурному неправильно!

— Тут я з тобою повністю згоден.

— Дякую, — сказав Артур і знову сів. — Чекай. Що?

— Темпоральний реверс-інжиниринг.

Артур обійняв голову руками і легенько нею потрусив.

— Є бодай якийсь людський спосіб, — простогнав він, — щоб змусити тебе не розказувати, що таке цей темпоральний бісовий якйоготам?

— Ні, — заперечив Форд, — тому що твоя дочка затягнута по самі вуха у цю байду і все це дуже-дуже серйозно.

Наче на підтвердження його слів прогримів грім.

— Добре, — погодився Артур. — Розповідай.

— Я вистрибнув із вікна офісу на величезній висоті.

Це підбадьорило Артура.

— О! — вирвалось в нього. — Чому б тобі не повторити це ще раз?

— Уже повторив.

— Хмм, — пробурмотів розчаровано Артур. — Звісно нічого добро з цього не вийшло.

— Першого разу мені вдалося врятувати себе завдяки своєму дивовижному і — я кажу це з усією скромністю — приголомшливому, геніальному, метикуватому мозку, спритності, вмілій роботі ногами та самопожертві.

— І що ж це за самопожертва?

— Я викинув половину своєї улюбленої і скоріш за все незамінної пари черевиків.

— І яким боком це схоже на самопожертву?

— Це був мій черевик! — прогарчав Форд.

— Здається у нас різні системи цінностей.

— Що ж, тоді моя краща.

— Згідно твоєї... а, та не зважай. Значить після того як ти дуже зопалу кинувся у вікно, а потім дуже розумно себе врятував, ти повторив все знову? Будь ласка, не кажи мені навіщо. Просто розкажи що трапилось, якщо це дуже необхідно.

— Я впав прямісінько у відкритий салон пролітаючого повз авто, пілот якого зовсім випадково натиснув кнопку катапультування замість перемикання пісень у магнітолі. В цьому випадку не думаю, що тут на щось вплинув мій геніальний мозок.

— Ну, навіть не знаю, — промовив Артур втомлено. — Швидше всього ти таємно заліз в його машину попередньої ночі і встановив його найнеулюбленішу пісню на постійний повтор чи ще щось типу того.

— Ні, я такого не робив, — заперечив Форд.

— Просто перевіряю.

— Хоча це доволі дивно, але це зробив хтось інший. В цьому й вся суть. Можна прослідкувати весь ланцюжок поворотних подій і збігів далеко назад. Виявилось, що новий Путівник може це робити. Та пташка.

— Яка пташка?

— Ти її не бачив?

— Ні.

— О… Це маленька смертельно небезпечна штуковина. Прикольно виглядає, говорить великими речами і за бажанням вибірково колапсує хвильові функції.

— Що це означає?

— Темпоральний реверс-інжиниринг.

— Ааа, — промовив Артур. — Так.

— Залишається тільки з’ясувати для кого вона це все робить?

— Здається в мене в кишені є сендвіч, — сказав Артур порпаючись в ній. — Хочеш спробувати?

— Так, звісно.

— Боюсь він трохи пом’ятий і промоклий.

— Все одно.

Якийсь час вони жували в тиші.

— А він таки доволі непоганий, — сказав Форд. — Що це за м’ясо?

— Абсолютно нормального буйвола.

— Таких ще не зустрічав. Так от питання в тому, — продовжив Форд, — для кого та пташка все це робить? Що це все за гра?

— Ммм, — жував далі Артур.

— Коли я знайшов ту пташку, — продовжив Форд, — що відбулось завдяки цілій купі випадковостей, які цікаві самі по собі, вона показала мені найбільш фантастичне багатовимірне видовище із феєрверків, яке я коли-небудь бачив. А потім сказала, що буде служити мені у моєму всесвіті. Я сказав, дякую, але не треба. Вона сказала, що буде це робити не залежно від того хочу я цього чи ні. Я сказав, спробуй, а вона сказала, що спробує, і, насправді, уже все зробила. Я сказав, що ми це ще побачимо, і вона сказала, що так і буде. Потім я вирішив її