Крок вікінга - Наталія Іванівна Околітенко

Вона заплакала.

— Який же я необережний! — схаменувся Віталій. — Усього цього після хвороби для тебе забагато, я змучив тебе… Десь за півгодини ти знімеш свій апарат, а коли відчуєш кволість, то знову одягнеш. Але ненадовго… Згодом ти сама навчишся визначати, скільки тобі належить побути із штучним підсилювачем на плечах. Лікарям, будь ласка, поки що нічого не кажи, бо винахід офіційного випробовування не пройшов і документація на нього не оформлена; Я дуже до тебе квапився і просто не мав часу займатися практичними справами, мені ще належить подбати про все, що треба.

Віталій поспішав на роботу, їхати з ним Тая відмовилась: хотіла, виписуючись з санаторію, додержатись усіх формальностей. Як так, то й так: наполягати він просто не вважав за потрібне.

Він збирався приїхати по неї десь через тиждень, та вже за день— подумайте лишень, уже за день! — до нього в лабораторію прийшов посильний.

— Ось вам, товаришу Кижинський. Просили доставити дуже обережно, бо тут щось надто цінне, не можна було покладатися на пошту. І листа просили передати.

Щось схоже на безгучний вибух притиснуло мене до стіни, забило дух. Кружляючи, повільно падав конверт, аж поки мій лаборант не підхопив його.

Я знав, що в тому листі ще до того, як прочитав його. Миттєвим осяванням я вгадав оці рядки: «Ти прагнув подарувати мені життя, і за те я тобі навіки буду вдячна. Але прийняти твій подарунок я не можу, тож вибач і прощавай».

У горах дуже тихо.

Стрекочуть коники і жебонить під землею потічок, але тиша від того здається тільки глибшою.

Така тиша пробуджує думку, очищує душу, зціляє… Ми раді їй.

Четвертий підійшов до вікна, розкрив його і довго мовчки стояв до нас спиною.

Потім, коли ми вже трохи й забули про нього, зайнявшись своїм ділом, мовив:

— За правом сильнішого я хотів узяти душу жінки, котра любила іншого, як в давнину брали її тіло. Я навіть не здогадувався, що це так ганебно. Чи буде мені прощення? Чи погодитесь ви терпіти мене, чи приймете до себе?

Він страждав, і ми, звичайно ж, прийняли його.

Ти залишив своє поки що незавидне авто на дешевій стоянці й десяток кварталів брався пішки. Ще б пак! За кожним кроком ти підносився над землею, було тобі радісно й трохи ніяково: та куди ж це годиться, що всі йдуть а ти летиш над посивілим від давності асфальтом містечка цитогенетиків — чи не занадто, юначе? Де ваша скромність?

А нащо тобі ця чеснота? Ще Гельвещи зауважив, що сірі людиська завжди силують до неї видатну особу Чи варто на них зважати? Обійдуться!

Авжеж якусь годину тому ти тішився своїм майбутнім тріумфом, розкошував у проміннях сонця, що нарешті засвітилося тобі — щасливий, молодий, незбагненно талановитий. Ти сотворив всесвіт і готувався до битви за його утвердження. Битви великої і переможної.

…Лицар у срібному обладунку простягає милосердну руку до повержених ворогів — усіх, хто посмів у нього не повірити, а на трибунах скрізь скандують його ім’я, й прекрасні дами кидають йому весняні квіти. Однак лицар зводить погляд до однієї-єдиної, являючи світові велич вірного кохання, й та одна-єдина у відповідь вдячно й щасливо всміхається…

— Що, відступитися не можете?

У скверику двірник мете вузьку доріжку просто під коги перехожих, і ти мусиш сісти на лавочку, аби пропустити повз себе купу недопалків, цукеркових обгорток І пробитих транспортних талонів — шлейф куряви ще довго кушпелить в повітрі.

Невже ти незчувся, як зробив фатальний крок від великого до смішного. Коли ж це сталося, коли це могло статися?

Спокійно. Головне, лишатися спокійним.

Лицарям у срібних обладунках траплялося боротися не тільки з велетнями чи драконами, а й з бридкими гномами та підступними чаклунами, й це не збавляло їм честі. Головне — не напоротися на вітряки.

Коли тобі вже так подобається середньовічний антураж, то — продовжуємо у тому ж дусі.

Акт перший.

Готичні вежі, вузенькі вулички, церковний дзвін і серпанок на невинних дівочих личках. Генріх, Гретхен І безкомпромісний Валентин.

Цього разу Валентин буде розумніший і замість того, щоб репетувати на весь світ про гріх бідолашної Гретхен, візьме в роботу підступного спокусника так, що йбму й сам дідько не допоможе. От одружуйся з моєю сестрою, та й годі!

— Що-що?

Масивне обличчя над масивним дубовим столом, сиві скроні, що надають елегантності, черевце, заховане під вишневим жилетом пошитого в найліпшого кравця костюма (лишенько! її спокусила оця породиста пивна діжка? жах… спокійно!).

— Юначе, ви збожеволіли! Що ви верзете! Та я давно одружений і в мене три дорослі дочки. Знати не знаю вашої Маргарити! Що? Є свідки, вони бачили, як я водив її до ресторанів? Та мало з ким я вечеряв чи обідав! Може, ті свідки тримали свічки, коли та Маргарита стелила мені ліжко? Що? Вона вагітна? А я при чім, де це написано, що людина мого становища й віку зобов’язана одружуватися на всіх дівчатах занадто розкутої поведінки? Що? Вона з відчаю збирається накласти на себе руки? Ох, не смішіть мене… Що вчинить? Те ж саме, що чинять на її місці інші, не городячи дурниць. Мої батьківські почуття, проблема спадкоємця?