Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко
— Але ви ж знали, що в неї квитки до кінцевої, — зашипів Влад.
Провідник знітився:
— Та вона ж попросила, значить… Просто вимагала, якщо чесно… Відкіля мені знати? Вона ж не маленька, сама, виходить, знає… Посварилися там чи що — це не моє діло, вона мене сама попросила, і зійшла, значить…
Влад повернувся в купе. Ліг, укрився з головою тонкою казенною ковдрою, і несподівано для себе заснув спокійно і міцно — вперше за чимало днів.
Його розбудило рипіння дверей. Влад сів, нічого не розуміючи, здогадуючись лишень, що це провідник прийшов попередити про скоре прибуття, а натомість перед ним з’явилася Анжела в мокрій, пропахлій вогкою вовною шубі.
Влад ліг знову, заплющив очі. Він чув, як Анжела знімає шубу (край її мазнув Влада по обличчі). Як відчиняє полицю, опускаючи на місце сумку; як всідається, намагаючись заспокоїти важке дихання.
— Провітрилася? — поцікавився Влад, не розплющуючи очей.
— За пивом вийшла, — процідила Анжела крізь зуби. — Від потяга відстала, довелося на машині доганяти, гроші на вітер викидати…
— За пивом? У четвертій ранку? Із сумкою?
— То й що, — втомлено буркнула Анжела. — Вставай… Через годину прибуваємо.
* * *
«…Раніше тут жило одне дуже хоробре плем’я, — вів далі Гран-Грем. — Не люди, ні. Броненосці. Вони дещо менші від людини і майже наполовину менші від троля. Але вкриті бронею, широкоплечі, дуже важкі і сильні. Тільки такі могли вижити тут…
— Але ж тут так добре! — вигукнула Дея.
— Так, — відповів Гран-Грем. — Це найкраще місце на світі… Сюди вдиралися загарбники — завжди і зусібіч. Броненосці жили, борючись за кожен свій день. Один броненосець міг утримувати півдесятка важко озброєних ворогів…
— Де ж вони зараз? — запитав Філософ.
Грем зітхнув:
— Зажди… У броненосців майже не було весільних обрядів, був усього один: молодий чоловік і жінка розкривали один одному слабкі місця своєї броні. Бо в будь-якій броні, навіть дуже майстерно зробленій, завжди найдеться слабке місце… І, знаючи такі місця одне одного, чоловік і жінка завжди боролися в парі, — щоб вчасно прикрити…
— Де ж вони зараз? — запитала цього разу Дея.
— Коли чоловік і дружина переставали довіряти один одному, — повільно мовив Грем, — це майже точно означало смерть одного з них… Або обох. Бо обидвоє знали, куди бити, щоб броня тріснула. Питання було лиш у тому, хто вдарить першим. Тому…
З-за пагорба долинуло далеке, рипливе, наче стара гойдалка, волання, від якого крижаніла душа».
* * *
— Ти скажеш мені правду, — запропонувала Анжела.
Влад сидів у своєму власному кабінеті, перед комп’ютером. На лихо, він забув замкнути двері. Ось уже два дні він жив у своєму будинку, ось уже два дні Анжела не виходила із замкненої кімнати нагорі, і Влад не тривожив її — чекав, поки вгамуються ненаситні пута. Комірка з одним вікном називалася «кімнатою для гостей», можливо, за колишніх господарів там справді зупинялися гості…
Єдиною розрадою для Влада залишалася робота. Сьогодні вранці він сів за комп’ютер і до обіду майже закінчив шостий розділ — коли незамкнені двері відчинився, і на порозі з’явилася Анжела з маленьким чорним пістолетом у руці.
Цілилася прямо у Владові очі. Насилу відірвавши погляд від чорного дула, він подивився на Анжелу:
— Ти… при своєму розумі?
— Кажи, як можна зруйнувати зв’язок. Або я прострелю тобі коліно.
Позашлюбний троль з його спробами врятувати з халепи своїх друзів, і ця жінка з пістолетом жили в різних світах, а він, Влад, сидів на переїзді.
— Я не знаю, як зруйнувати пута, — сказав повільно. — Якщо хочеш, то продемонструю тобі цікаві медичні документи… Коли я продав права на свою першу книжку казок — знаєш, на що я витратив усі гроші? Здогадайся…
Од пістолета несло мертвотним холодом. Відірвавшись від Владового обличчя, він повернувся вниз, до коліна:
— Я рахую до п’яти. Раз… Два…
Вона не тямила себе.
Вона була як дитина, якій завжди все дозволяли, а потім раптом взяли і відібрали іграшку. Вона готова була зруйнувати світ — аби лишень брязкальце повернулося назад у кулачок.
— Зажди, — кинув Влад, намагаючись говорити якомога спокійніше. — Я покаджу тобі рентгенівські знімки, енцефалограму, докладні аналізи…
— Три, — у голосі Анжели дзвеніла крига. — Тобі не вдасться мене обвести круг пальця. Чотири…
Біле обличчя її перекосилося, як розтягнуте за кутики простирадло. Мить — і Влад полетів в один бік, обертове крісло, на якому він сидів, — у другий, а тріска, що відкололася від дубового столу — у третій. Крісло перекинулося. Влад смикнув за край килимової доріжки, Анжела заточитися, і друга куля пішла в стелю. Влад смикнув іще раз — Анжела гримнулась на підлогу, але пістолета не випустила. Влад насилу встиг перехопити руку зі зброєю, притис до підлоги — і тримав, доки Анжелині пальці не випустили пістолет.
Жінка дивилася на нього з підлоги сухими запаленими очима. Дивилася, начебто очікувала відповіді на щойно поставлене запитання.
* * *
— Звідки в тебе пістолет?
— Не твоє діло.
— Він легальний?
— Ти що, дурень?!
— Навіщо тобі пістолет?
— От причепився на мою голову… Не твоя собача справа!
Влад відчув, що втрачає над собою контроль, і глибоко вдихнув. Анжела сиділа перед ним вишкірена, зла, схожа на тільки-но видобутого з нори тхора.
— Давай по черзі… — повільно почав Влад. — Я сильніший. Я зв’яжу тебе і заховаю на горищі. І виїду світ за очі. Знаєш, що з тобою буде?
— Те ж саме, що і з тобою, — процідила вона крізь зуби.
— Тобі від цього полегшає?
— Ще й як. Я, може, виживу. Спеціально, щоб потім порадіти з твоєї смерті.
— Добре, — Влад приплющив очі. — Скажи мені, люба дівчинко… що таке опинилося в моїй чашці, коли не так давно тут, у цьому будинку, я з якогось дива знепритомнів?
— У твоїй чашці був чай, — заявила Анжела чомусь із торжеством. — А брудні натяки залиш при собі. Ще скажи, що я задумала тебе пограбувати. Підсипала снодійного — і давай нишпорити по ничках…
— Навіщо ж грабувати, — промурмотів Влад, так ніби міркував уголос. — Грабувати-бо нащо… Коли цей дурник, писака,
