Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко
— Мешкали в нас дві невільниці, — сказала жінка українською, чим вразила Саву. — Впродовж кількох місяців. Одну звали Меланією, другу — Наталкою. Меланія років вісімнадцять має, Наталка старша. Учора вранці господар повіз їх морем до Істанбула на базар.
— Може, то, братику, й не твоя була… — озвався співчутливо Потурнак. — Ти міг би назвати хоч якусь прикмету?
— Міг би, але нехай спершу скаже ця жінка.
— О-о, я знаю, — мовила туркеня. — Я-бо купала її, виряджаючи в дорогу… В неї є дві родимки: одна на стегні, друга під мочкою вуха.
— Під мочкою лівого вуха! — вигукнув Сава. — Це вона!
— Так, — ствердила жінка.
— Аллах превеликий! — зойкнув управитель маєтку і рідний брат Насиф-баші.
Він заплющив очі, сподіваючись, що все те зникне, коли знову їх відкриє. Та постріли і брязкіт зброї, що долинали ззовні, змусили його сприйняти дійсність. Він заходився гарячково набивати пістоля, з жахом спостерігаючи з вікна другого поверху, як конають у муках поранені яничари і бігають по подвір’ю схарапуджені огирі. Решта вцілілих дітей султана гнали учвал коней від палацу. А чимала група гяурів вдерлася до гарему.
— О, Аллах, їм числа немає! Горе нам! — простогнав управитель.
Він прицілився в гурт козаків, котрі виносили з двору своїх поранених і вбитих, але вистрелити не встиг. Хтось підніс до його потилиці теплий предмет, від якого пахло порохом. Він почув чужу мову. І хоч слів не розумів, але пістоля поклав на підвіконня. Рука чужинця прибрала його. Управитель повів оком і побачив високого, міцної статури чоловіка в чорному одязі, застебнутому під шию. Розкішно оздоблене вбрання чужинця свідчило, що це не простий гяур. Обличчям він був схожий на пересічного жителя Туреччини, але від нього тхнуло смертю.
— Пощади! — заволав управитель, падаючи на коліна і плутаючись у червоному, прикрашеному золотими басманами халаті.
За спиною того, хто тримав управителя на прицілі, стояли невисокий чоловік і рудий худорляга. Гяурський зверхник щось сказав, і невисокий переклав:
— Де невільники?
— Які невільники? — простогнав управитель
— Всі, які тут, у Сінопі, є, — знову переклав товмач.
— У караван-сараї. Там — підземелля… Пощади!
До кімнати забігло ще кілька гяурів; вони очікувально дивились на зверхника. Той кивнув на полоненого, щось мовив. Управителя зв’язали й повели. Він подумки прощався з розкішними покоями, в яких, бувало, відпочивав сам султан, коли тут зупинявся. Стіни, облицьовані ліванським кедром, і підлога, викладена химерною мармуровою мозаїкою, пам’ятали не одне покоління династії Насиф-башів, котрі одвіку були наближені до престола Великої Порти. Управитель подумки прощався з палацом, життям і проклинав брата, котрий послав його на чолі вцілілих яничарів на неминучу погибель.
На подвір’ї стояло кілька запряжок мулів; гяури складали на них килими, зброю, посуд, сувої полотна і все, що було куплене за великі гроші і звезено з усіх усюд. На вози несли навіть меблі, виготовлені кращими червонодеревниками ісламського світу, які за вишуканістю орнаменту не поступались меблям Сералю. Вперше в житті управитель звернувся подумки до Аллаха не з проханням, а з запитанням: “За що, Господи?!”
Микошинський наказав двом козакам спровадити полоненого в гавань.
— За його життя відповідатимете своїми головами, — застеріг суворо. — Це дорогий птах.
Козацький ватажок якийсь час спостерігав, як ведуть турка і їдуть униз по вулиці вози із здобиччю, чогось очікував. Нарешті на сходах палацу з’явився Нетудихата і з ним троє. Навчитель зі стрільби ніс чималий шкіряний гаман. Він потрусив ним, і там забряжчало.
— На горищі, в димарі, знайшли. Золоті дукати.
— Так ось чого він яничарів прислав… — сказав Микошинський.
Тим часом з палацу виходили козаки; їх там побувало кілька дюжин.
— Пустимо їм півня червоного, пане гетьмане? — озвався один з гурту.
— Ні, — відказав Микошинський.
— Чому? — запитав другий.
Микошинський мить помовчав. В уяві його виник маєток князя Острозького, з вікон якого вихоплюється полум’я.
— Гарний палац. Шкода, — відказав гетьман.
Почувся жіночий крик, і з дверей гарему вискочили дві жінки, а за ними кілька козаків. Одна, чорнява, щось кричала незрозумілою мовою, в якій чулися слова “Петря Потурнак”.
Микошинський свиснув. Застигнуті посвистом, козаки зупинились.
— Ходіть-но сюди, дівчата, — поманив гетьман. — Ви знаєте Потурнака?
Чорнява швидко заговорила молдавською, потім турецькою. Товмач переклав:
— Вона каже, що в гаремі побував Потурнак з товаришем і порадив їм бігти в гавань. Вони рабині-наложниці.
— Відведіть їх, хлопці, до човнів, — наказав гетьман. Завваживши розчарування на лицях козаків, додав: — Це невільниці.
— Пане отамане, — озвався один з переслідувачів, — вони — дружини господаря. Там така розкіш!
— Розкіш? — гетьман окинув оцінюючим поглядом жінок. — Вони — також частина тієї розкоші. Наложниці вони… На їхньому місці могла опинитися й твоя сестра чи наречена.
Чималу частину міста Сінопа займав караван-сарай. Кожен купець платив начальникові торжища збір, який ішов на утримання рабів-сміттярів, на спорудження дахів-навісів, що захищали правовірних від пекучого проміння і дощу, а головно — до кишені володаря міста. Рабат був тим джерелом, з якого бив золотий фонтан — невеликий, але безперервний; а струмок, що з нього витікав, попри всі закони природи линув не вниз, а нагору, в палац Насиф-баші, де розгалужувався і частина його текла в султанську скарбницю.
Галас і паніка охопили крите торжище. Купці з бородами, вифарбуваними в червоний, жовтий, зелений кольори, захопивши найцінніше з краму, пробивалися до воріт, лізли на мур, аби тільки хутчіше опинитися за його межами. Прокльони на адресу яничар, котрі не вберегли міста, і благання пощади в Аллаха стрясали повітря. Ті,