Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Стю нічого не відповів. Він був приголомшений.
— Та я прийшов не для того, щоб вас залякувати. Нам дуже потрібна ваша співпраця, містере Редман. Дуже.
— Де всі ті, з ким мене привезли?
Дейтц дістав із внутрішньої кишені аркуш.
— Віктор Пелфрі — мертвий. Норман Брюетт, Роберт Брюетт — мертві. Томас Воннамейкер — мертвий. Ральф Ходжес, Берт Ходжес, Шеріл Ходжес — мертві. Крістіан Ортеґа — мертвий. Ентоні Леомінстер — мертвий.
Імена закружляли в голові Стю. Бармен Кріс. Під шинквасом він тримав начинену свинцем битку «Луїсвіль слаґер»[66], і коли якийсь далекобійник піддавав сумніву Крісове вміння нею користуватися, то наражався на велику несподіванку. Тоні Леонмінстер, який їздив на великому «інтернешнелі» з «Коброю Сі-Бі»[67] під панеллю приладів. Він часто тусувався на Геповій станції, та того вечора, коли Кемпіон зчесав колонки, його там не було. Вік Пелфрі… Господи, вони з Віком були знайомі все життя. Вік мертвий… це як? Та найбільше його вразила звістка про сімейство Ходжесів.
— Усі? — почув він власну мову. — Уся Ральфова сім’я?
Дейтц перевернув папірець.
— Ні, лишилася маленька дівчинка. Єва. Чотири роки. Вона жива.
— Як вона?
— Вибачте, таємна інформація.
Лють ударила йому в голову з раптовістю приємної несподіванки. Стю опинився на ногах і наступної миті вже тримав Дейтца за вилоги й трусив його. Краєм ока він помітив за подвійним склом перелякану метушню. Почулася слабка сирена, приглушена відстанню й звуконепроникними стінами.
— Що ви накоїли?! — кричав Стю. — Що ви накоїли?! Господи, що ви накоїли?!
— Містере Редман…
— Га?! Що ви, блядь, накоїли?!
З шипінням відчинилися двері. До кімнати зайшли троє чоловіків в оливково-сірих уніформах. Усі з носовими фільтрами.
Дейтц глипнув на них і гаркнув:
— Забралися до біса!
Чоловіки завагалися.
— Нам наказали…
— Забирайтеся — ось вам наказ!
Вони послухалися. Дейтц сів на ліжко, наче нічого не сталося. Лацкани були зіжмакані, волосся впало на лоба. І все. Він дивився на Стю спокійно, навіть співчутливо. На одну скажену мить Стю захотілося вирвати той фільтр із його носа, а тоді він згадав про Джеральдо — ну що за дурнувате ім’я? Холодними водами його оповив гнітючий відчай. Він сів.
— Ісус на драндулеті, — пробурмотів він.
— Слухайте, — мовив Дейтц. — Не моя провина, що вас тут тримають. І Деннінґер із медсестрами, які приходили, щоб виміряти ваш тиск, також не винні. Якщо вам потрібен цап-відбувайло — то це Кемпіон, та й на нього все не звалиш. Він утік, але за тих обставин ми з вами теж могли накивати п’ятами. Сталася технічна промашка, і він вислизнув. Є проблема. Ми намагаємося її владнати, усі ми. Та це не значить, що ми в усьому винні.
— А хто ж тоді?
— Ніхто, — сказав Дейтц і всміхнувся. — У подібних справах відповідальність так розпорошується, що робиться невидимою. Сталася прикрість. Таке могло трапитися в безліч способів.
— Нічого собі прикрість, — ледь чутно промовив Стю. — А як щодо інших? Гепа, Генка Кармайкла, Лайли Брюетт? Люка, їхнього хлопчика? Монті Саллівана?..
— Таємна інформація, — сказав Дейтц. — Знову будете мене трусити? Якщо вам попустить — прошу.
Стю нічого не сказав, але так глянув на Дейтца, що той опустив очі й узявся розгладжувати складки на штанях.
— Вони живі, і, можливо, за деякий час ви їх побачите.
— А що з Арнеттом?
— На карантині.
— Хто там помер?
— Ніхто.
— Ви брешете.
— Прикро, що ви так гадаєте.
— Коли мене випустять?
— Я не знаю.
— Таємна інформація? — гірко запитав Стю.
— Ні, просто не знаю. Здається, хворобу ви не підхопили. Ми прагнемо дізнатися чому. Дізнаємось, і вас відпустять.
— Поголитися можна? Свербить.
Дейтц усміхнувся.
— Якщо ви дозволите Деннінґеру продовжити досліди, я скажу, щоб вас негайно поголили.
— Сам упораюся. З п’ятнадцяти років чудово виходить.
Дейтц одразу ж похитав головою.
— Я так не думаю.
— Боїтеся, щоб я собі горлянку не перерізав? — сухо всміхнувся Стю.
— Ну, скажімо, ми…
Стю перервав його сухим кашлем. Та таким потужним, що мало не навпіл зігнувся.
Дейтц зреагував миттєво. Він притьмом зірвався з ліжка й кулею полетів до дверей — здавалося, стопи навіть підлоги не торкалися. Наступної миті він уже намацував квадратний ключ, устромляв його в замок.
— Не переймайтеся, — м’яко промовив Стю. — Я прикидався.
Дейтц повільно повернувся до нього. Його обличчя перемінилося. Губи стиснулися від злості, очі витріщилися.
— Ви що?
— Прикидався, — сказав Стю й усміхнувся ширше.
Дейтц ступив два кроки до нього. Кулаки стиснулися, розкрилися, знову стиснулися.
— Нащо? Нащо таке виробляти?
— Перепрошую, це таємна інформація, — відмовив усміхнений Стю.
— Ох ти ж лярвин покидьок, — спантеличено пробелькотів Дейтц.
— Ну ж бо, іди. Іди та скажи їм, хай ставлять свої досліди.
Стю так гарно не спалося відтоді, як його ув’язнили. І йому наснився надзвичайно яскравий сон. Йому багато чого снилося, і дружина завжди жалілася, що він кидається й розмовляє, коли спить, та такого ще не було.
Він стояв на сільській дорозі. У тому місці, де чорний асфальт поступався білій, як кістка, ґрунтівці. У небі палало літнє сонце. Обабіч дороги росла зелена кукурудза, і її зарості тяглись аж до обрію. Біля дороги стояв знак, але його вкривав шар пилу, і було неможливо щось прочитати. Чулося коров’яче мукання, далеке й неприємне. Неподалік хтось перебирав струни акустичної гітари — грали самими пальцями. Вік Пелфрі теж не користувався медіатором, і звук був чудовим.
«Ось куди б я подався, — знічев’я подумав Стю. — Та-а-ак, саме сюди».
Що то за мелодія? «Прекрасний Сіон»? «Поля біля батьківського дому»? «Щасливе майбутнє»[68]? Якийсь гімн із дитинства — щось, що асоціювалося з хрестинами й пікніками під обід. Та Стю не пригадав, який саме.
А тоді музика стихла. На сонце набігла хмара. Стю стало лячно. З’явилося відчуття чогось жахливого, страшнішого за чуму, пожежу, землетрус. У кукурудзі щось було, і воно спостерігало за ним. У кукурудзі сиділо щось темне, моторошне.
Стю поглянув туди й побачив два червоні