Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Отже, відомо точно, що треба зробити, є намір, думка й воля, щоб кинути карти й полишити гру.

Замість цього:

— Піднімаю.

Виклалося усі банкноти з бумажника. Серце навіть не забилося сильніше.

Вони з цікавістю спостерігали. Чушин попросив ще шампанського. Капітан Прівєженський з глузливою посмішкою постукував люлькою об стіл, пан Фессар прикусив свою цигару. За плечима гравців і з іншого боку більярдного столу стовбичило кілька осіб, приваблених виглядом викладеної готівки. Зазирнула навіть якась жінка з салону, бо почувся шелест сукні. Погляд трималося на висоті карт.

— Та-ак, — зітхнув Юнал, відраховуючи й кидаючи на сукно сорок рублів, а потім ще сорок. — Мушу визнати, що вважаю аналогію пана доктора надзвичайно захопливою. Але чому б не піти далі? Може, життя загалом, може, ми — рослини, тварини, люди — теж є такими «складнішими хвилями», що розходяться у часі від місця Першого Удару? Га? Яким чином це можна відрізнити? Докторе?

Доктор Конєшин підрахував поглядом викладені ставки, поправив на носі пенсне, надув губи.

— Вибачте, панове, подивлюся збоку.

— Господин Єрославскій?

— Ви самі не вірите в те, що кажете, — випросталося у кріслі, сперлося зап’ястями на відполірований край стола. — Воно вам здається занадто абсурдним, щоб чесно про це поміркувати. Ви розумуєте так: «Я, звичайно ж, не є тільки якоюсь там хвилею». Ви думаєте, що існуєте в інший, незалежний спосіб. Ви думаєте, що оскільки ви думаєте, то ви існуєте. Ви помиляєтеся.

— О! — Турок нахилився над столом, нарешті збуджений і заінтриґований. — А отже, ми вам снимося, чи не так? Я правий, юначе?

— Нічого подібного. Я також не існую. Сорок, і мої сорок.

Юналові загорілися очі. Пучками пальців лівої руки він любовно погладив шкіру, що обтягувала округлий череп.

— Ви не існуєте. Ви мені кажете, що не існуєте. Хто мені це каже?

Змахнулося зневажливо цигаркою.

— Мова, теж мені арґумент. Назву я промені Сонця якимось ефектним ім’ям і скажу, що оце існує такий собі ангел світла — бо інакше хто б нас тут зігрівав?

— Ах, тож не йдеться про те, що вас узагалі немає, але…

— Саме так, як сказав доктор. Ми існуємо настільки, наскільки існують люті, наскільки існує квітка паморозі на шибі. Миттєве збурення матерії, у формі якої акурат міститься здатність сприймати думки. — Змалювалося рукою у повітрі синусоїдальну криву.

— М и т т є в е?

— Миттєве, тобто таке, що стосується тільки теперішности, тієї нескінченно тонкої лінії, на якій неіснуюче межує з неіснуючим. Я не можу цього довести, але переконаний, що в категоріях істини й омани можна говорити тільки про те, що замерзає у Тепер. А минулих і майбутніх багато, однаковою мірою істинних-хибних. Це природний стан. Натомість люті…

— Так?

— Заморожують усе, до чого торкаються. Чи ж не такими є леґенди про Царство Криги? «Слово ж ваше нехай буде: так, так; ні, ні; бо що більш над се, те від лихого». То ви граєте, чи ні, скільки мені ще чекати?

Пан Фессар склав руки на грудях.

— Пас.

— Пас? — Підстрибнув Чушин. — Що ви робите, на милість Божу!..

— Пас.

Здивування було занадто великим, воно заморозило обличчя й гортань, жодна емоція не вийшла назовні. Гралося — гралося — гралося — вигралося.

Згорнулося із зеленої гладі стос рублів. Глядачі, які зібралися довкола столу, голосно обмінювалися заувагами. Перетасувалося колоду карт. У дверях покою для курців з’явився головний стюард й оголосив, що обід подано. Експрес сповільнював рух, доїжджаючи до якоїсь станції, за вікнами простиралося широке залізничне полотно, склади тартаків. Чушин устав, потягнувся; доктор Конєшин наслідував його приклад.

Втиснулося гроші до пуляресу, згасилося цигарку, допилося рештки холодного чаю і сплюнулося в плювальницю.

Він не пішов, а далі стояв біля стіни зали, на другому боці; бачилося його, не піднімаючи голови, неспокійний танець тіней навколо високого силуету. В який момент він почав спостерігати за грою?

Хотілося пропустити його в проході; він підняв руку в білій рукавичці й злегка вклонився.

— Прошу після обіду зазирнути до мене. Можливо, ви отримаєте ваш доказ.

— Перепрошую?

— Ви знайомі з цією панною? Не дозволяйте їй на вас чекати.

Єлена Муклянович глипнула на доктора Теслу, який віддалявся коридором, підозрілим поглядом.

— Хто це був?

— Я не впевнений. Вибачте, шановні пані…

— О, ви нікуди не втечете. Тітонько… пан Бенедикт Ґерославський.

— Е-е… Enchanté.

Про машину, що пожирає логіку, й інші винаходи доктора Тесли

— Коли я навчався у Ґрацькій Політехніці, нудьгуючи на лекціях, де нічого корисного не міг довідатися, дедалі більше часу присвячував товариським іграм. На третьому курсі, пам’ятаю, траплялося мені грати в карти, в шахи, в більярд цілодобово. Ми грали на гроші, на менші й більші суми. У ті часи я жив за ті кошти, що надсилали мені батьки. Не скажу, щоб вони потерпали від бідности, але простіше в нашому роду зустріти єпископа або генерала, ніж заможну ділову людину. Чи бракувало мені удачі або кмітливости? Думаю, що ні. Якщо вже когось звинувачувати, то моє занадто м’яке серце. Бачачи, що супротивник не переживе такої серйозної шкоди, я повертав більші виграші. Але ніхто не відчував потреби віддячити мені тим самим; мушу зізнатися, що мене не надто любили інші студенти. Отож, я заборгував чималі суми. Я писав додому. Мені присилали дедалі більше й більше; більше, ніж могли. Врешті приїхала мати. Вона з’явилася котрогось дня зі сувертком банкнот. Думаю, що це й справді були всі їхні заощадження. «Тримай, іди розважся, — сказала вона. — Чим швидше ти розтринькаєш усе, що ми маємо, тим краще. Я знаю, що тобі ця лихоманка врешті минеться». Я взяв гроші, пішов до кав’ярні, відіграв із надлишком усе програне й повернув гроші батькам. Кажу вам, ніколи більше мене вже не спокушав азарт: я зцілився.

— Вона вас присоромила.

Доктор Тесла поглянув над складеними стіжком долонями.

— Так, можна й так сказати.

У буфеті, коли експрес увійшов у дуже крутий віраж, задзеленчало скло. Колія тут уже не бігла прямо, потяг частіше піднімався схилами, а під час обіду в їдальні трапилося кілька прикрих випадків із супом, соусом і вином. Після зупинки в Пермі не передбачалося довших зупинок аж до Єкатеринбурга, на азіатському боці Уралу. Транссибірська маґістраль пролягала тут здебільшого перевалами й узгір’ями низьких, розчаровуюче пласких гір, трасою Богдановича. Вікно купе Тесли виходило на південну долину, зелену, синю й жовту в світлі надвечірнього сонця, смолисто чорну за межею тіні. Високо над порослим густими лісами Уралом висіли хмари кольору мильної піни, то був один із нечисленних досі моментів