Зоряний вуйко - Брати Капранови

Під уламками муру лежав верхній. Справжнісінький верхній. Він лежав на боці, відкинувши руку з потрощеним кулями автоматом, і рука ця була щільно вкрита дрібнесенькими пухирчиками, ледь прозорими, що виблискували в місячному світлі, наче луска. А взагалі верхній був майже як людина, якби не оця луска на шкірі. Тільки кремезний — мабуть, кремезніший за Гриця. Щось звіряче було в його приземкуватій коротконогій статурі. І навіть лежачи на землі, він викликав повагу й острах.

Іван нахилився над мерцем, та раптом скрикнув, схопився руками за голову і почав падати. Ніхто ще не встиг нічого зрозуміти, а Гриць вже стріляв кудись углиб подвір’я, лише кам’яні бризки летіли зі стін.

— Та-та-та-та-та!

Дядько Левко підхопив Івана, посадив його поруч з верхнім на землю, прихилив до муру. А Гриць так само раптово, як почав, скінчив стріляти і повільно пішов углиб, уважно вдивляючись та сторожко тримаючи автомата.

— Не спи, дозорний, — дядько Кіндрат боляче стусонув Семена під бік, — давай за Грицем.

Семен зніяковів, але з готовністю кивнув і побіг уперед, стягуючи з плеча зброю. І як він сам не здогадався?

Наздогнав Гриця вже біля понівеченої по стрілами стіни, і разом вони зазирнули через низьке підвіконня.

Там, вся засипана цегляним кришивом, лежала жінка. Семен одразу зрозумів, що це жінка, хоч жіночого в її фігурі не було нічого, якщо не зважати на пласкі, не досить розвинуті груди. Міцний торс, короткі ноги, якісь нелюдські, кремезні і одночасно гнучкі руки і луска на шкірі — дрібненькі такі пухирчики.

— Верхня, — сказав Гриць і перестрибнув через підвіконня.

Зброї у жінки не було. Тільки на поясі висів великий мисливський ніж з різьбленою ручкою. Гриць уважно роздивився навкруги, а потім заходився знімати піхви з паска забитої.

— Мій, — сказав він, вистрибуючи назовні і демонструючи свою здобич — справді добрий ніж.

Семен не заперечував.

Біля муру дядько Левко перев’язував голову Іванові. Той уже прийшов до тями, але очі дивились ще в різні боки. Дядько Кіндрат витяг з рук убитого понівечений автомат, спорожнив магазин.

— Ну що там?

— Верхня, — відповів Гриць. — Осьо, — показав він свій трофей.

— Еге, — сказав дядько, висипаючи набої до кишені. — Це вона каменем, суча дочка. За чоловіка.

Дядько Левко відірвав край ряднини, якою замотував Івана, сховав у кишеню і спитав:

- Іти зможеш?

— Зможу, — Іван почав підводитись, тримаючись за стінку, постояв, похитуючись, помацав пов’язку. — І як це вона так влучила?

— Та вони, бісові діти, б’ються, дай Боже, — дядько Кіндрат взявся за Іванового заплічника і гукнув: — Семене, давай палицю!

— Яку? — не зрозумів той.

— Мені байдуже. Як інших не маєш, свою давай.

Гриць коротко хихотнув, а Семен почервонів і очима почав шукати навкруги.

Тьху ти. Він же ніс якусь, щоб гадюк лякати. Мабуть, десь там, на вулиці загубив.

Семен вискочив з провулка — точно, лежить в пилюці, де впала. Міцна. Витримає.

Іванову торбу надягли на палицю і навантажили Гриця з Семеном. Дядько Кіндрат допомагав пораненому. Отаман йшов попереду. Але за квартал він зупинився, подивився на блідого Івана, на решту чумаків і сказав:

— Ні, так не піде. Давайте, хлопці, зупинятись. Он, Івасеві відпочити потрібно, та й іншим не завадить. Білу башту бачили? От там і переднюємо.

— А якщо там є хтось? — не втримався Семен.

Дядько Левко глянув іронічно:

— Ну тоді попрохаємо, щоб посунулись. Гайда! — він обернувся і пішов у провулок.

Висока біла вежа стояла серед двору сама-самісінька. Вона була абсолютно круглою, а на даху виднілися залишки якихось металевих конструкцій і щось на зразок скляного ліхтаря, тільки великого і в залізному панцирі. Вежа досить-таки добре збереглась, і це було особливо дивним на тлі майже вщент розвалених будівель поряд. І висока — аж під небо.

Семен ще ніколи не бачив таких високих споруд, та й решта чумаків, мабуть, теж, бо всі здивовано перезиралися, а дядько Кіндрат спитав тихо:

- І нащо ж це вона така?

Поставили Іванову торбу, отаман покликав Гриця.

— А ну, роздивись, що там, — і виставив уперед автомата.

Семен наслідував його приклад, а Гриць, як був навантажений, підійшов до приземкуватих оббитих залізом дверей і обережно потягнув їх на себе. Семен пильно вдивлявся у відкриту пройму, визначивши для себе, що коли щось — стрілятиме перший, проте проявити свою пильність цього разу не вдалося. Гриць без жодних ускладнень зайшов досередини і за кілька хвилин з’явився цілком задоволений результатами розвідки.

— Усе гаразд. Ідіть сюди.

Іванового заплічника підхопили Семен з отаманом, і всі рушили до башти.

За дверима, зблизька не такими вже й приземкуватими, виявилась простора кімната, яку посередині прикрашали залізні сходи вгору. По сходах голосно бігала луна, в кімнаті було порожньо.

Дядько Левко оглянув все це, примружився, а потім махнув рукою і скинув свою торбу:

— Таборимося. Нехай вже господарі вибачають.

Усі з полегшенням розвантажились. Іван, доплентавшись до кутка, зразу ліг та заплющив очі, тому решта перейшли на шепіт. Тихенько розклали речі попід стіни, повсідались зручно, але довелося Семену ще трохи пововтузитись, прилаштовуючи до дверей товстенну деревину, на зразок штаби.

Коли нарешті двері було замкнено, і Сонце лишилося за ними, щоб довгі години в безсилій злості атакувати залізо й камінь міських руїн. Нарешті можна було роззутися. Семен з насолодою скинув черевики, розмотав онучі і заворушив пальцями. От як повернеться він, як продасть сіль, зразу ж купить собі такі м’які легенькі пантофельки, що в них нога наче боса, а ці лишить тільки для походів. Так він собі установив. А потім ще матусі нову сукню. А потім…