Lux perpetua - Анджей Сапковський

Великий тумський дзвін почав бити, і бив він глухо і повільно, лиховісно і похмуро, уривчасто; язик дзвону, це було виразно чути, вдаряв по бронзі на один бік. Еленча фон Штітенкрон схопила Рейневанову руку і міцно стиснула. Рейневан відповів потиском на потиск.

Exandi Deus orationem tеаt

cum deprecor a timore inimici

eripe animam meam…

Портал, що вів до ризниці, був прикрашений рельєфами, які змальовували мученицьку смерть святого Івана Хрестителя, патрона собору. Звідти зі співом виходили дванадцять прелатів, членів капітули. Одягнені в урочисті стихарі, тримаючи в руках грубі свічки, прелати зупинилися перед головним вівтарем, обличчями до нефа.

Protexisti те a conventu malignantium a

multitudine operandům iniquitatem quia

exacuerunt ut gladium linguas suas

intenderunt arcum rem amaram ut sagittent

in occultis immaculatum…

Гомін юрби раптом побільшав, посилився. Бо на східці вівтаря вийшов власною персоною вроцлавський єпископ Конрад, П'яст з лінії олесницьких князів. Найвищий церковний ієрарх

Шльонська, намісник Ясновельможного Пана Сигізмунда Люксембурзького, короля Угорщини та Чехії.

Єпископ був у повному урочистому єпископському облаченні. В оздобленій коштовними каменями інфулі на голові, у далматиці, вдягненій на туніцелу, з пектораллю на грудях і закрученим, наче рогалик, пасторалом у руці він виглядав воістину достойно. Його оточувала аура такої гідності, що можна було б подумати, ніби це не просто вроцлавський єпископ спускається східцями вівтаря, а архієпископ, курфюрст, митрополит, кардинал, ба — сам папа римський. Ба, навіть іще достойніша і ще благочестивіша особа, ніж нинішній папа римський. Набагато достойніша і набагато благочестивіша. Так думали чимало з присутніх у соборі. Сам єпископ, зрештою, теж так думав.

— Браття і сестри, — його розкотистий і дзвінкий голос наелектризував натовп і змусив його затихнути, застугонівши, здавалося, аж під високим склепінням. Замовк, іще раз бамкнувши, дзвін на дзвіниці собору.

— Браття і сестри! — єпископ сперся на пасторал. — Добрі християни! Научає нас Господь наш, Ісус Христос, щоби ми прощали грішникам провини їхні, щоби ми молилися за ворогів наших. Це блага і милосердна наука, християнська наука, але не до кожного грішника її можна застосувати. Є такі провини і гріхи, за які нема прощення, нема милосердя. Кожен гріх і блюзнірство будуть відпущені, але блюзнірство проти Духа не буде відпущене. Neque in hoc saeculo neque in futuro, ані в цьому столітті, ні в прийдешньому.

Диякон подав йому запалену свічку. Єпископ узяв її рукою в рукавичці.

— Рейнмар родом із Беляви, син Томаса фон Беляу, согрішив проти Триєдиного Бога. Согрішив блюзнірством, святотатством, чаклунством, віровідступництвом, врешті-решт звичайним злочином.

Еленча, все ще міцно стискаючи руку Рейневана, сильно зітхнула, поглянула вгору, на його обличчя. І зітхнула знову, цього разу тихіше. На Рейневановому обличчі не було помітно ані найменшої емоції. Його обличчя було мертве. Мов кам'яне. «Таке саме обличчя в нього було в Олаві, - подумала Еленча. — В Олаві, в ніч із шістнадцятого на сімнадцяте січня».

— Про таких, як Рейнмар з Беляви, — голос єпископа знову розбудив відлуння між колонами та арками храму, — рече Письмо: Бо коли хто втече від нечистости світу через пізнання Господа й Спасителя Ісуса Христа, а потому знов заплутується ними та перемагається, то останнє буває для них гірше першого. Бо краще було б не пізнати їм дороги праведности, аніж, пізнавши, вернутись назад від переданої їм святої заповіді! Бо їм сталося за правдивою приказкою: «Вертається пес до своєї блювотини», та: «Помита свиня йде валятися в калюжу[8]…»

— До власної блювотини, — ще більше підвищив голос Конрад з Олесниці, - і до калюжі болота повернувся відступник і єретик Рейнмар з Беляви, грабіжник, чарівник, кат дівиць, блюзнір, осквернитель святинь, содоміт і братовбивця, винуватець численних злочинів, негідник, який ultimus diebus Decembris[9] по-зрадницьки, ударом у спину, вбив був доброго та шляхетного князя Яна, пана Зембиць.

— Тому в ім'я Бога Всемогутнього, в ім'я Отця, Сина і Святого Духа, в ім'я всіх Святих Господніх, наданою нам владою виключаємо апостата Рейнмара з Беляви зі спільноти Тіла і Крові Господа нашого, обтинаємо сув'язь, що з'єднує його з лоном Святої Церкви, і виганяємо з громади вірних.

У тиші, що запанувала в нефах, було чути лише посапування та дихання. Чийсь здушений кашель. І чиюсь гикавку.

— Anathema sit! Проклято Рейнмара з Беляви! Проклятий нехай буде вдома і надворі, проклятий у житті та в смерті, стоячий, сидячий, працюючий і ходячий, проклятий у місті, в селі і на ріллі, проклятий на полях, у лісах, на лугах і на пасовищах, на горах і в долинах. Неміч невиліковна, моровиця, хворість єгипетська, геморой, свербіж і пархи нехай упадуть йому на очі, горло, язик, губи, шию, груди, легені, вуха, ніздрі, плечі, на ятра, на член кожен від верха голови аж до ступні ноги. Проклятий нехай буде його дім, його стіл і його ложе, його кінь, його пес, проклята нехай буде його страва і питво, і все, що він має.

Еленча відчула, як по її щоці скочується сльоза.

— Оголошуємо Рейнмара з Беляви обкладеним вічною анафемою, ввергнутим у прірву разом з Люцифером та ангелами, які согрішили. Прилічуємо його до тричі проклятих без жодної надії на прощення. Нехай lux, світлість його, назавжди, на віки вічні погашена буде, на знак того, що проклятий повинен загаснути у пам'яті Церкви і людей. І нехай буде так!

— Fiat! Fiat! Fiat! — прорекли замогильними голосами прелати у білих стихарях.

Витягнувши перед собою у випрямленій руці свічку-грім- ницю, єпископ швидко обернув її полум'ям донизу і впустив. Прелати вчинили так само, стукіт свічок, які падали на підлогу, поєднався з запахом гарячого воску та кіптявою згасаючих ґнотів. Ударив великий дзвін. Три рази. І замовк. Луна ще довго дрижала, затихаючи, під склепінням.

Смерділи віск і кіптява, смерділо, паруючи, мокре і віддавна не перемінюване вбрання. Хтось кашляв, хтось гикав. Еленча ковтала сльози.

* * *

Дзвін розташованого неподалік костелу Марії Магдалини подвійним pulsatio сповістив нону. Дальшим відлунням йому по чала вторити, тільки трішечки запізнившись, Свята Єлизавета. За вікном вулиця Шевська сповнювалася гамором і стукотом коліс.

Канонік Отто Беесс відірвав погляд від образу, що зображував мучеництво святого Бартоломія, — єдиної, крім полиці зі свічниками та розп'яттям, оздоби суворих стін кімнати.

— Ти дуже ризикуєш, хлопче, — сказав він. Це були перші слова, які він промовив від того моменту, коли відчинив двері й побачив, хто в них