Крок вікінга - Наталія Іванівна Околітенко
— Не забирайте нічого з тутешніх старожитностей, — попросив він. — За те вам доплачу.
Жінка, яка й досі не мала певності щодо наміру чергового клієнта, — скільки їх, приїжджих та з сусідніх сіл, марно сюди поповодила! — несміливо запитала:
— То як? Ви хочете тут жити?
— Наїздами.
— Та чо! — зраділа жінка. — Дім, звичайно, лишився без пуття, але в найбільшій кімнаті сидіти можна хоч би й зараз.
— Можна. Коли ви ще помиєте підлогу й побілите хоч трохи стіни, то я вам доплачу.
Подумавши, він назвав ціну, яка становила десяту частину тієї, що її просили за будинок, — великою вона йому не здалася, бо неприємної роботи й справді було доволі: пилюка аж закам’яніла по закутках.
Все ще не ймучи віри, що задавнену проблему нарешті вдалося розв’язати, жінка пообіцяла клопіт Із оформленням узяти на себе — нікому ця хата тут не потрібна, й чоловік давно домовився з сільрадою про її продаж. Податки й таке інше вони також заплатять.
Сідаючи в машину, Ігор кивнув:
— Та вже ж якось порозуміємось. Завдаток дам хоч би й сьогодні.
Він подумав, що оформлення купівлі й справді могло б стати неабияким клопотом, але — байдуже, без радості, що його збувся. Зрештою, цей замок у Карпатах був просто забаганкою, і коли б виникли якісь серйозні труднощі, то він від свого наміру відмовився б так само легко, як і зважився на нього. Та все складалося само собою — ну от і добре.
Ігор Манжара був художником-пейзажистом, і літо в нього минуло в клопотах з великою виставкою, про яку мріяв давно і палко. Він з ранку й до вечора сидів у залі, де вона врешті відбулася, чекав відвідувачів і спостерігав, як сонячні зайчики, що проникали крізь пишні штори, мов зграйка птахів, перебиралися з одного полотна на інше й ніби скльовували з них свіжість барв.
Знав, що живопис нині не дуже популярний, що людей не приваблюють і найгучніші імена, однак усе одно чувся розчарованим, бо відвідувачів було таки ж обмаль. Приходили здебільшого бабусі, яким однаково де читати нотації своїм безцінним онукам.
— Ось, Владичку, річка: ти пам’ятаєш, як ми з тобою їздили до села і бачили достеменно таку? Шкода, що нам тоді не вдалося покупатися, бо недалеко був заводин, який водичку в тій річечці отруював… Що-що? Ні, на картині водичка чиста, не отруєна. А це — галявина в лісі, а під кущем — гриби. Колись я так любила збирати їх, але тепер учені пишуть, що їсти гриби вже не можна, бо вони накопичують важкі метали, а це небезпечно для здоров’я…
Бабуся зітхала, згадуючи, мабуть, ті часи, коли в дівоцтві вона вибігала під грозовий дощ, аби коси були густими, а шкіра свіжою; що ж до онука, то він, вочевидь, розробляв план, як виканючити за культурно збавлений час додаткову порцію морозива чи апельсинову жуйку. В таких випадках Ігор ховався за портьєри або ж тікав до читального залу й вертався, коли чув дівочі голоси й тупотіння підборів по мармурових східцях. Біля зграйки школярок-старшокласниць ще можна було погрітися в промінні слави… Втім, скоро Ігор зрозумів, що більше від оповитих маревом доріг, які щезають за обрієм, більше від схожих на вітрила хмар важать вишневі очі автора картин і той його невідпорний для юнки вік, коли чоловік, набувши зрілості, ще зберігає юнацьку жвавість та струнку поставу.
Словом, після метушливого, сповненого надій та скорих розчарувань літа раптом настала осінь з монотонними дощами й ранніми заморозками — вони обірвали листя, що навіть не встигло зжовкнути, й вихолодили воду; аж у листопаді повернулося тепло, але безрадісне: на голі дерева й мертві квіти.
Тоді Ігор згадав про свій карпатський замок, і перспектива побути в ньому на самоті, відпочити від суєти (малювати пейзажі він уже не збирався, досить і того, що встигнув набазграти до своїх тридцяти п’яти років) здалася йому надзвичайно привабливою.
Замок його був кілометрів за три від села; повільно йдучи до нього широкою дорогою повз вечірні згуки, подзенькування коров’ячих дзвіночків, запашні дими й зацікавлені погляди, що зблискували за парканами, Ігор вдивлявся в рожеву смужку обрію поміж горами й думав, що він фактично купив собі ще одне життя. От вийняв з кишені гроші і — купив: з блуканням по лісових нетрищах, з тишею, з сидінням перед вогнем, з читанням книжок і старих журналів, які братиме в тутешній бібліотеці. Можливо, з цікавими знайомствами. Та ні, знайомств не треба — має достоту натішитись самотністю.
Дерев’яні східці, які вели до його замку, були давно поламані й рознесені весняною водою — він видерся, чіпляючись за Дрібні кущики й траву. Обійшов навколо свого набутку й здивувався, яка це все ж таки велика й капітально збудована споруда, здатна опиратися вікам. Зрештою, у тому немає нічого дивного, бо ліс на житло тут заготовляли взимку, коли дерева спали, й подовгу витримували стяті стовбури, допоки з них вийде живий дух, — інакше душа смереки чи дуба ночами збавлятиме господареві сну. «Не знаю, чи є душа у дерева, — думав Ігор. — Але після такої підготовки воно, мабуть, ставало, як цегла, — його стачало не на одне покоління».
Згадка про пов’язані з «душею» дерева прадавні повір’я в лісовій тиші пізньої осені збудила якесь прикре відчуття: належало б когось впустити поперед себе в господу, з якої давно вже вивітрився людський дух, — кішку або ж собаку. Та навколо не було ніякої живності, лише каркала на суку ворона та десь і без вітру порипувала стара сосна. Ігор через силу повернув