Vivat Academia! - Любов Базь

Дівчата помінялися місцями, Ляна відібрала у Талії важкенький пакунок з провізією (Талія славилася поміж спудеями Академії як велика годувальниця, кілька разів вона так точно рятувала заглиблену у свої розробки Ляну від голодної смерті) і відчула велике полегшення.

В неї самої жодних пакунків-сумок не було. Ритуальний ніж — на місці, в піхвах у рукаві, а більше нічого і не треба. Голову не забула, і те добре.

Ела ж прихопила із собою грубу Книгу Вищого. Книга як така їй була не дуже потрібна, Ела знала її напам’ять, проте взяла, щоб почуватися більш впевнено. Час від часу вона кидала ласі погляди на пакунок Талії. Ела завжди любила добре попоїсти, хоча по ній було і не видно, якщо не враховувати майже зриму сонячну енергію, що її дівчина випромінювала.

Може, тому Талії і Елі на початку було важкувато разом. Талія сонця не любила. Навіть зважаючи на те, що у теперішні роки його ніхто й не бачив. Постійно заховане за хмарами, сонце, однак, існувало. В Академії казали, що без нього і Міста не було б. Принаймні, розподілу на день і ніч не було би, а це віщувало великі неприємності. Більшості людей вночі не ставало краще, як Талії. Навпаки, ніч їх лякала. Вночі почвари з Чорного Сектору просиналися, а ліс оживав.

Ляна пам’ятала, що в дитинстві боялася темряви. Згодом темрява стала її близькою знайомою. Стати подругами їм не судилося, коханками — тим паче. Ляна для цього була надто відсторонена.

— І все ж нечесно, з групами цими, — не вгавала Ела. — У них самі хлопці, до того ж путящі, а у нас? Тільки Захід, і той кудись з Волею звалив.

Талія усім своїм виглядом демонструвала скептичність відносно «путящості» вищезгаданих хлопців. Антіна вона не любила за «слизькість» і цього не приховувала. Ляна у даному питанні зберігала нейтралітет.

— А чим тобі ці хлопці не догодили? — Коли потрібно, Ела була більш ніж настирливою. І коли непотрібно — теж. Не прокоментувати іронічний вираз Таліїного обличчя було вище Елиних сил. — Вони всі — нічого так, я б із будь-яким на побачення пішла.

— Тільки не з З-Цегли, — не втрималася Ляна.

— Ти його знаєш? — жваво поцікавилась Ела.

— Ми з ним гралися, — зізналася Ляна.

Ела осудливо похитала головою — Вищий не схвалював «грання» до заміжжя, — але цікавості втримати не змогла.

— І як? — запитала, дурно хихочучи. — У нього дійсно з цегли?

Ляна провокаційне запитання зігнорувала.

Талія мовчала просто-таки мертво.

— Пам’ятаєте, я пропонувала вам уявити собі Айрен Купер у шкіряному корсеті та з нагайкою? — нарешті запитала Ляна.

— Ну, — небагатослівно озвалася Талія. Тоді, на парі, вони страшенно сміялися з того жарту.

— З-Цегли вона б такою дуже сподобалася, — додала Ляна.

Ела витріщилася на подругу, схоже, намагаючись уявити її у шкіряному корсеті.

Незабаром трохи розвиднілося. Тепер, окрім шляху, дівчата могли бачити будівлі довкола. Гарний район, широкі вулиці, тільки от жилі будинки страшні. А інші до дві тисячі дванадцятого спробуй знайди. Тоді переважно такі будівлі зводили, височенні, багатоповерхові. Схожі на термітники, що їх дівчата бачили на мислестрічках.

Пройшли повз дитячий майданчик із яскраво розфарбованою «гіркою». Ела подивилася на нього ностальгічно, але нічого не сказала. Розуміла, що їм треба поспішати. Вдень Чорний Сектор здається спокійним місцем, проте вірити цьому спокоєві не варто, як не хочеш, щоб він став для тебе вічним.

— Там була дитина, — сказала Талія, щойно майданчик зник десь позаду. Обертатися і шукати поглядом його наново ніхто не став. Дівчата чудово знали — у Чорному Секторі назад краще не дивитися.

— Де? — Пальці Ели на руці Талії стиснулися міцніше. Та скривилася на хвильку, але руки не забрала.

— На гірці. — Талія дивилася просто перед собою. — Маленький хлопчик. Він сидів… і плакав. Його мати покинула.

Ляна замислилася, ким міг бути цей хлопчик і чи вдалося врятуватися його матері.

— Він давно там сидить, — вела далі Талія, — дуже давно. Проте… так дивно. Він начеб і часу не помічає.

— В Чорному Секторі нема часу, — резонно зауважила Ела. — Є зміна дня і ночі, але день — це завжди один і той самий день, а ніч — одна й та сама ніч.

— Коли я приходжу на попелище, — несподівано для самої себе втрутилась у розмову Ляна, — це завжди одне й те саме попелище. Байдуже, що батько-ліс змінюється кожної ночі. Я знаходжу це попелище все одно.

Ела і Талія промовчали. Кожна з них мала свою таємницю, ще й не одну. Таємниці Ляни відрізнялися від їхніх тільки тим, що були такими і для неї самої. Все інше в Ляні здавалося чистим і прозорим.

Чи так? Ела пригадала недавній випадок із лісовою істотою. Щось Ляна з нею тоді зробила… Щось таке, чого Ела у подруги не бачила, навіть на теоретичних іспитах в Академії, де вони всі перевершували самі себе. До того ж, тоді Ляна не використовувала ніж. Це було більш ніж дивно.

Неподалік почувся плюскіт води. Дівчата обмінялися поглядами. Ось, почалося.

Ляна нашвидкуруч прилаштувала пакунок Талії у себе за спиною. Потяглася за ножем, одночасно повертаючись корпусом направо. Ела щось зашепотіла, роблячи крок наліво. Таким чином, Талія була прикрита з обох боків.

— Як на шлях вилізе — тоді робимо щось, ні — далі йдемо, — вирішила Ляна. — Зі шляху негоже сходити.

— Добра від шляху того теж небагато, — прокоментувала Ела. — Це тобі не паломницький, а…

— Не кажи вголос, — попередила Талія. Ритуальним ножем вона користувалася рідше, ніж Ляна, але зараз приготувала його до справи.

— Не дурна, — зронила Ела, міцніше стискаючи Книгу Вищого. — Ви знаєте, що Рися роман пише?

— Про повстання, — підтримала розмову Талія. Слова рятували і тут — застерігали від неминучої паніки. Ляна від когось чула, що перший раз у Чорному Секторі — то як перша шлюбна ніч, непідготованим не вживати. А як же до такого підготуєшся? Тут повторюй — не повторюй теорію, все одно на практиці інше вийде.

Тим часом плюскіт пролунав знову. До нього доєднався жіночий сміх і приглушений чоловічий голос.

— Що за маячня. — Ляна опустила ніж, прислухалася. — Вбитися віником! — гукнула за кілька секунд. — То ж Захід із Волею!

— Вони зійшли зі шляху. — Талія несхвально похитала головою. — Навіть думати не хочу, кого вони там можуть зустріти. Той хлопчик — це так… Нічого серйозного.

— Знаємо, — пробурмотіла Ела.

— Та вони наче щасливо звучать, — заперечила Ляна. — Може, підійдемо до них і підемо далі всі разом?