“Галатея” (укр.) - Микола Олександрович Дашкієв
Я кінчаю. Мене кличе до себе солодке забуття, непоборна отрута. Мені дедалі важче стримувати себе. А я ж повинен розповісти все до кінця.
Тільки тиждень минуло відтоді, як я вперше ввімкнув “Галатею”. За цей час я не спав ані години і спати не хочу. Може, я сплю під час дії апарата? Не знаю. Не, хочу я й їсти: тільки дві години тому силоміць примусив себе проковтнути шматків зо два консервованої шинки. Я не хочу нічого. Мене ніщо не цікавить. Тільки одне пекуче бажання тріпоче у мене в грудях: швидше! Швидше кінчай і вмикай “Галатею”!
Я ще тримаюсь, бо, мабуть-таки, в свідомості людини є щось значно сильніше за могутні темні інстинкти, пробуджені наркотизатором. Це — почуття обов’язку, почуття відповідальності перед людством.
Автомат щойно повідомив мене: запас мезоніту вичерпано. Це значить, що мій зореліт перетворився на мертве космічне тіло, яке мчатиме міжзоряним простором за інерцією, аж доки потрапить у гравітаційний простір якоїсь зорі або зіткнеться з іншим віковічним мандрівником. Дуже й дуже далеко до Землі. На жаль, я не набрав і десятої частки міжзоряної швидкості, і навряд чи намацають зореліт локатори Північного космодрому. Шкода. Мій ВЛ-3 ще міг би стати в пригоді людям. Але мене втішає те, що в свої останні години він просигналив яскравим лазерним променем моє попередження про “Галатею”.
“Галатея”… Тепер я розумію зловісний натяк Лева Черняка про “інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень”!.. Я описав тільки два “сеанси” марень. А їх було двадцять чи й більше!.. Клятий прилад негайно виконує найдерзновенніші, найпотаємніші бажання! Я “побував” і в зоряній системі Альфи Центавра, і в найвіддаленіших галактиках; я “перетворювався” на мешканців інших світів і на первісних ящерів; я “творив” нові закони природи і “ламав” старі… Беру ці слова в лапки лише для того, щоб показати моє розуміння безглуздості отих марень. Але ж — слово честі! — всі ці спогади живуть у мені як беззаперечна реальність. І це — страшно.
Бійтеся “Галатеї”, люди! Опіум, морфій, мескалін, героїн та всякі інші наркотики — ніщо проти цього всемогутнього засобу самознищення! Не експериментуйте з мозком!
Прощавайте!
Астронавт М. Кобзар
30. XI. 2065 р., борт зорельота ВЛ-3. Довічні муки пеклаЗемля не відповідала. Мовчали Венера й Плутон, Марс і Меркурій. Тільки ледь чутні сигнали маяків астероідної смуги свідчили, що апаратура працює нормально. Та саме це й показувало, що слід облишити безрезультатні спроби, бо аварійному лазерові не вистачає потужності. І все ж Кім уперто не кидав апаратної, сподіваючись на неймовірний випадок влучання скерованого променя в якийсь із рефлекторів інформаційних центрів Сонячної системи.
Нічого страшного, власне, не сталося: в п’ятому сторіччі Атомної ери зорельоти безвісти не зникають. Звичайно ж, ще дві доби тому, коли на “Сіріусі” зненацька вийшла з ладу станція далекого зв’язку, Головний Кібер астероїдного кільця дав наказ автоматам безпеки взяти корабель під найпильніший нагляд, і зараз навздогін йому мчить швидкісний зореліт рятувальної служби. Але в тому-то й справа, що рятувальники не знайдуть “Сіріуса” на заздалегідь прокладеній траєкторії. Трапилась безглузда, незбагненна пригода: кіберштурман зорельота, бездоганна електронно-обчислювальна злагода, що орієнтується за найскладніших обставин цілком самостійно і скоряється тільки Головним Кіберам відповідних зон польоту, раптом свавільно ухилився від заданого курсу, скерував “Сіріус” до забороненої астероїдної смуги і посадив його на велетенську мертву кам’яну брилу. Кім не міг перешкодити цьому: телепні з Астроцентру таки добилися затвердження закону про так звану “абсолютну безпеку”, згідно якого в критичну мить усе управління зорельотом беруть на себе кібернетичні пристрої, бо людина, мовляв, при такій ситуації конкурувати з машиною не може.
От тобі й “не може”! Мало радості з того, що за три роки дії нового закону він, здавалося б, виправдав себе. Випадок з “Сіріусом” показав: ролю машини переоцінювати не слід.
Але що ж сталося з кіберштурманом? “Збожеволів” через пошкодження систем логічного контролю? Схоже на це: судячи з гарячкового мерехтіння індикаторів, злагода весь час працює в аварійному режимі, однак не виконує ніяких команд і не відповідає на запитання.
Кім вимкнув лазерний передавач, сів за пульт кіберштурмана і ще раз, майже без надії, натиснув на кнопку виклику:
— “Сіріус”, наказую: відповідай, що сталося?!
Стривай, стривай: він почув! Уперше за дві доби спалахнуло зелене вічко над пультом і ввімкнувся динамік:
— Командире, доповідаю…
Голос урвався на півслові, — так, ніби хтось цитьнув на кібера, гостро перетнув його спробу виконати свій обов’язок. І зразу ж по тому на індикаторному табло перебігла ціла серія дуже яскравих таємничих спалахів.
— Нічого не розумію! — роздратовано промимрив Кім і попрямував до астронавігаційної рубки.
Його дружина Аста, навігатор “Сіріуса”, докінчувала обчислення координат астероїда. Мабуть, і в неї щось було не гаразд, бо вона не озирнулась на кроки і лише за кілька хвилин підвела голову:
— Кіме, чудеса, та й годі! Цей астероїд ніде не зареєстровано! Мало того: його орбіта нахилена до екліптики