Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Будь ласка, бери, начальнику, може, добре буде…

Таня й Кирило провели нас до устя саю[71], в якому зникала стежка, що вела до перевалу. Тут ми розлучилися. Вони полізли на скарнову зону, а ми з Іваном рушили далі стежкою.

Мені здалося, що Кирило питально подивився на мене й хотів щось сказати, але потім поглянув на Таню і роздумав. Вже відійшовши метрів на п’ятдесят, він крикнув:

— Якщо затримаєтеся більше трьох днів, підемо вас шукати!

Я кивнув головою.

Стежина, по якій ми піднімалися, ставала все крутішою. Наші намети вже здавалися ледь помітними цятками далеко внизу. До полудня ми піднялися над сусідніми бічними хребтами. На невеликому сніжнику[72] ледве помітна стежина зникла зовсім. Далі шлях лежав по морені й осипах.

Біля кінця сніжника ми перетнули скарнову зону, відкриту Кирилом. Тут це були лише дрібні жилки. Вони сходили нанівець і зникали, не доходячи до перевалу. Зате донизу вони ставали ширшими, місцями було видно роздування, що виділялися темними плямами на тлі світліших порід. Десь унизу, на одному з таких роздувань, працювали зараз Кирило й Таня.

Я спіймав себе на думці, що мене втішило зникнення рудної зони на цьому боці хребта. Значить, усе родовище — тут, і нема потреби довго обстежувати верхів’я Кафандару за перевалом. Мимоволі я задумався. Чому мене втішила можливість швидкого повернення? Я ж не вірю в ці казки… Хай Клунников говорить усе, що завгодно! Таємничі нащадки третинних мавп у горах Середньої Азії!.. Дивні істоти, від укусів яких здихають коні!.. Отак-бо комусь спаде на думку пояснювати легенди про тролів[73] тим, що у Скандинавських горах жили колись дріопітеки[74] чи інші стародавні мавпи…

Зайнятий своїми думками, я спіткнувся і ледь не впав.

Дертися по рухомих осипах ставало все важче. Кінь часто зупинявся, в’юк сповзав. Його кілька разів довелося перев’язувати. Ми рухалися кидками по п’ять-шість кроків. Каміння з шумом валилося з-під ніг. Після кожного кидка доводилося зупинятися і переводити подих.

До перевалу залишалося всього кілька десятків метрів, коли дорога стала абсолютно неможливою. Осипи з шелестінням повзли вниз, обриваючись каменепадами на прискалках. Тепер Іван ішов попереду. Він тягнув коня за повід; я притримував його ззаду за хвіст. Під самим перевалом кінь оступився і впав. На щастя, Іван устиг перерізати мотузки в’юка. Дивом удалося втримати коня і в’юк на краю урвища. Чайника ми все-таки позбулися: з дзвоном ударяючись об каміння, він полетів у прірву. Кінь ледве піднявся. Ноги у нього тремтіли. Ми з Іваном дихали, мов риби, вийняті з води. Відпочивши, витягнули на перевал спочатку коня, відтак по частинах в’юк. Найважча половина шляху була пройдена. Тепер можна було роззирнутися…

Навіть у Івана, байдужого до гірської краси, вирвався вигук захоплення. Всюди, куди сягав погляд, нескінченними плетеницями простягалися увінчані снігом і льодом хребти. Вони лежали нижче від нас. Величезні, сліпучо-білі сніжники виблискували й іскрилися в сонячних променях. Серед снігів прозоро блакитнів лід. На півдні хребти піднімалися один над одним, і дальній виднокрай замикався крижаними зубцями Дарвазу. Внизу під нами лежала долина Кафандару. Серед зелені сріблястою ниткою поблискувала річка. Над нами лише безхмарне небо й ласкаве нежарке сонце.

Я стояв, мов зачарований. Людям, які не здійснювали сходжень у горах, важко збагнути почуття мандрівника, що досяг вершини чи перевалу. Відкриті горизонти здаються безмежними, груди дихають вільно й глибоко, налітаючі пориви вітру п’янять, усе тіло пронизує якась особливо гостра радість… Про повернення, спуск не хочеться й думати.

З жалем відірвав я погляд від снігових гір, що розкинулися на півдні, перейшов сідловину, порослу дикою цибулею, й окинув поглядом обшир північного схилу, куди вів наш шлях. Яка різниця в порівнянні з тим, що було на півдні!

Схил, покритий снігом, полого спадав до широкої зеленої долини. Здавалося, що дно долини знаходилося всього метрів за двісті нижче від нас. Зверху воно виглядало абсолютно рівним. Серед яскравої зелені лугів струмували води Кафандару. На сході долина замикалася вапняковою стіною, в якій зяяла тріщина каньйону. У цій тріщині зникала річка. На заході виднівся скелястий цирк, заповнений величезною мореною; під нею, ймовірно, лежав Кафандарський льодовик. Там були витоки Кафандару…

Хребет, що обмежував долину з півночі, майже весь був покритий лугами; лише біля самого вододілу біліла смуга снігу. Які чудові пасовища марнувалися тут без користі з року в рік! Невже вся річ лише у труднощах дороги, що вела сюди?..

Я вказав Іванові подальший шлях. Ми спустимося до річки й переночуємо. Завтра я обійду долину, а Іван перейде з табором до самих витоків річки. Там ми увечері зустрінемося і проведемо другу ніч. Затим ще день роботи, і наступного ранку — назад у головний табір.

Годі було й думати про пошуки рудних жил на цих пологих задернованих схилах. Залишалося лише оглянути кам’янисті розсипи, які обов’язково зустрінуться серед трави, і обстежити скелясті заломи льодовикового цирку.

Іван помітно повеселів, коли побачив зелені хвилясті простори верхів’їв долини. До нього незабаром повернулися його звичайний спокій і грубуватий гумор. Зав’язуючи в’юк, він підморгнув мені.

Зробивши декілька фотознімків і коротко описавши пройдену частину маршруту, рушили вниз. Спуск виявився зовсім легким. Ми минули сніжник і незабаром уже крокували пологим схилом, порослим густою високою травою. Око вражала величезна кількість квітів. Серед темно-смарагдового трав’яного покриву всюди червоніли яскраві голівки маків, пістрявіли сині, жовті й фіолетові віночки ірисів і тюльпанів, проглядали