Українська література » Фантастика » Соляріс - Станіслав Лем

Соляріс - Станіслав Лем

Читаємо онлайн Соляріс - Станіслав Лем
вчені помилково,— це з’ясувалося набагато пізніше,— ототожнили їх з останками створінь, які нібито живуть у глибинах Океану. Іноді здається, що ці утворення втікають, наче дивні багатокрилі птахи, від сурм «швидкунів», котрі їх переслідують. Але це земне порівняння нічого не пояснює. Інколи (дуже рідко) на скелястих берегах островів можна помітити дивні силуети, схожі чи то на тюленів на лежбищі, чи то на пінгвінів, які вигріваються на сонці або ліниво чалапають до моря, щоб злитися з ним в одне ціле.

Отак і крутилися уявлення про них у колі земних, людських понять, а перший контакт…

Експедиції подолали сотні кілометрів у глибинах симетріад, розставили реєстраційні апарати, автоматичні кінокамери; телевізійні очі штучних супутників фіксували брунькування мімоїдів і «довгунів», їхнє дозрівання і загибель. Заповнювалися бібліотеки, розросталися архіви; ціна, яку доводилося платити за ці дослідження, часом була дуже висока. Сімсот вісімнадцять чоловік пропало під час катаклізмів, не встигнувши вибратись з приречених на загибель колосів, причому сто шість із них — тільки в одній катастрофі, відомій тим, що в ній загинув і Гізе, якому тоді саме минуло сімдесят років. Сталося непередбачене: утворення, яке за всіма ознаками належало до симетріад, спіткала смерть, властива асиметріадам. Сімдесят дев’ять чоловік, одягнених у броньовані скафандри, разом з машинами і приладами протягом кількох секунд знищив гігантський грязьовий вулкан, збивши своїм виверженням ще двадцятьох сімох, які пілотували літаки й вертольоти, що кружляли над місцем дослідження. Цю точку перетину сорок другої паралелі з вісімдесят дев’ятим меридіаном позначено на картах як «Виверження ста шістьох». Але вона існує тільки на картах,— поверхня Океану там нічим не відрізняється від будь-якого іншого пункту.

Тоді вперше за всю історію соляристичних досліджень пролунали голоси, які вимагали завдати по Океану термоядерних ударів. Та це було б жорстокіше, за будь-яку помсту, бо йшлося про знищення того, чого ми не могли зрозуміти. Коли обговорювалося це питання, Цанкен, колишній заступник начальника резервної групи Гізе, який уцілів, заблукавшись над Океаном через помилку передавалнього апарата, що хибно позначив координати місця досліджень симетріади, і прибув туди буквально через кілька хвилин після вибуху (підлітаючи, він іще побачив чорний гриб), пригрозив, що в разі такої ухвали підірве станцію разом з собою й вісімнадцятьма людьми, які залишилися на ній. І хоч офіційно ніколи не визнавалося, що цей самовбивчий ультиматум уплинув на наслідки голосування, можна припустити, що так воно й було.

Однак часи, коли такі численні експедиції відвідували планету, вже минули. Сама станція, за будівництвом якої спостерігали з супутників,— інженерна споруда такого масштабу, що Земля могла б пишатися нею, якби не здатність Океану протягом кількох секунд створювати конструкції, в мільйони разів більші,— має форму диска діаметром у двісті метрів з чотирма ярусами в центрі й двома по краях. Вона висить на висоті від п’ятисот до тисячі п’ятисот метрів над Океаном завдяки гравітаторам, що приводяться в рух енергією анігіляції, і, крім звичайної апаратури, якою устатковуються всі станції та великі сателоїди інших планет, її оснащено ще й спеціальними радарними установками, готовими в разі найменшої зміни стану поверхні Океану ввімкнути додаткову потужність, — тож, тільки-но з’являються перші ознаки нового живоутворення, сталевий диск підіймається в стратосферу.

Тепер станція майже безлюдна. Відтоді, як у нижніх складах замкнули роботів — з невідомої мені досі причини,— у коридорах не зустрінеш ні душі, мов на кораблі, що дрейфує без команди, яка загинула за таємничих обставин.

Коли я поставив на полицю десятий том монографії Гізе, мені здалося, що під моїми ногами затремтіла сталь, укрита шаром пористого пінопласту. Я заціпенів, але тремтіння більше не повторилося. Бібліотека була ретельно ізольована від усього корпусу станції, і вібрація могла виникнути тільки з однієї причини: з ракетодрому стартувала якась ракета. Ця думка повернула мене до дійсності. Я ще не вирішив остаточно, чи полечу, як мені радив Сарторіус. Якщо я поводитимусь так, ніби цілком схвалюю його плани, то в кращому разі зможу тільки відтягти наше зіткнення; я був майже певен, що справа дійде до сутички, бо вирішив зробити все можливе, щоб урятувати Гері. Головне, чи були в Сарторіуса шанси на успіх. Його перевага переді мною була величезна: як фізик, він розумівся на цій проблемі у десять разів краще за мене, і я міг, хоч як це парадоксально, покладатися лише на бездоганність рішень, які підносив нам Океан. Тож я цілу годину просидів над мікрофільмами, силкуючись виловити хоча б щось доступне моєму розумінню з моря триклятої математики, мовою якої промовляла фізика нейтринних процесів. Спершу мені це здалося безнадійним, тим паче, що неймовірно складних теорій нейтринного поля було аж п’ять — явна ознака того, що всі вони далекі від досконалості. Та врешті-решт мені вдалося знайти щось обнадійливе. Я саме переписував формули, коли раптом хтось постукав. Я швидко підійшов до дверей і прочинив їх, заступаючи, щілину. Я побачив перед собою блискуче від поту Снаутове обличчя. В коридорі більше нікого не було.

— А, це ти,— сказав я, широко розчиняючи двері.— Заходь.

— Так, це я,— відповів Снаут.

Голос його лунав хрипко, під запаленими очима набрякли мішки. Снаут був у блискучому гумовому антирадіаційному фартусі на еластичних шлейках; з-під фартуха виглядали ті самі брудні холоші штанів, яких він, здавалося, ніколи не скидав. Його очі оббігли круглий, рівномірно освітлений зал і зупинилися, завваживши Гері, яка стояла в глибині біля крісла. Ми швидко ззирнулись, і я опустив повіки; тоді він легенько вклонився, а я люб’язним тоном відрекомендував їх одне одному:

— Це доктор Снаут, Гері. Снаут, це… моя дружина.

— Я… малопомітний член екіпажу й через те…— Пауза небезпечно затяглась.— Я не мав нагоди познайомитися з вами…

Гері усміхнулася й подала йому руку. Він потис її, як мені здалося, трохи приголомшений, кілька разів кліпнув очима й скам’янів, вирячившись на Гері. Я поклав йому на плече руку.

— Даруйте,— сказав Снаут, звертаючись до Гері,— Я хотів би поговорити з тобою, Кельвін…

— Будь ласка,— відповів я з якоюсь великосвітською невимушеністю. Все це трохи скидалося на низькопробну комедію, але іншого виходу не було.— Гері, люба, не звертай на нас уваги. Нам з доктором треба поговорити про наші нудні справи…— І, взявши Снаута за лікоть, я повів його до маленьких кріселець у протилежному кінці залу.

Гері вмостилася в кріслі, у якому щойно сидів я, але підсунула його так, щоб, підводячи очі від книжки, могла нас бачити.

— Ну що? — тихо запитав я.

— Розвівся,— стиха просичав Снаут.

Можливо,

Відгуки про книгу Соляріс - Станіслав Лем (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: