У безодні - Герберт Уеллс

нього, й домогтися, щоб він сам, з власної волі заговорив зі мною відверто й нічого не приховуючи. Я мав тут, сказати б, одну соціальну перевагу: я був не простий сільський мешканець. На вдачу я чоловік привітний, нічого нібито не роблю, ходжу в твідових куртках і бриджах, і в Бігнорі мене, певна річ, прийняли за художника, а там, хоч як це дивно, художника цінують незмірно вище, ніж продавця з бакалійної крамниці. А Скелмерсдейл, як і взагалі багато людей його прошарку, — неабиякий сноб; спалахнувши, він тоді кинув мені: “Годі про це!” — але то було вже після того, як я вивів його з терпіння. Та, я певен, він і сам потім шкодував про це, і я знаю, йому дуже до вподоби, коли всі бачать, як ми з ним удвох походжаємо по селу. Минув час, і він досить охоче погодився зайти до мене випити чарочку віскі й покурити. Ось тоді мені й сяйнув щасливий здогад: тут не обійшлося без сердечної драми. І я, знаючи, як люди щирістю відповідають на щирість, розповів йому силу-силенну цікавих і повчальних випадків зі свого життя, вигаданих і справжніх. І коли Скелмерсдейл зайшов до мене, якщо не помиляюсь, утретє, то після третьої чарки, коли я розказав йому, приплівши чимало сентиментальних подробиць про одне досить скороминуще захоплення своєї юності, крига скресла. Під впливом моєї розповіді містер Скелмерсдейл нарешті відкрив мені душу.

— Зі мною вийшло те саме, — сказав він. — В Олдінгтоні. В цьому й усе диво. Спершу мені було наче й байдуже, то тільки вона страждала… А потім усе стало навпаки, та було вже пізно…

Я стримався й не став розпитувати далі. Тоді Скелмерсдейл натякнув іще дещо, і невдовзі мені стало ясно, як божий день, що йому просто нетерпеливиться побалакати про свої пригоди в чарівній країні — про ті самі пригоди, про які з нього так довго не можна було витягти жодного слова. Як бачите, моя хитрість удалася: потік щирості своє зробив. Скелмерсдейл уже не побоювався, що я, як усі чужі люди, не повірю йому й почну з нього глузувати. Він побачив у мені можливого повірника. Його охопила нетерплячка показати, що й він багато чого в житті зазнав і пережив, і він уже не міг нічого з собою вдіяти.

Спочатку він, звісно, ходив околяса. Мені так і кортіло запитати про все навпрямець і дістатись нарешті до самої суті, але я боявся, що своєю поквапністю все зіпсую. Аж після того, як ми посиділи ще кілька разів і я цілком завоював його довіру, мені вдалося помалу почути від нього дуже багато, аж до найменших подробиць. По суті, я вислухав, і не раз, майже все, що містер Скелмерсдейл, оповідач досить поганенький, узагалі міг розказати. Отже, я підступаю до історії його пригод і розповідатиму все до ладу.

Сталося воно насправді чи це був сон, гра уяви, якась дивна галюцинація — не скажу. Але я ні на мить не припускаю думки, що містер Скелмерсдейл усе вигадав. Цей чоловік глибоко, щиро вірить, що це справді діялося саме так, як він розповідає. Він явно не здатний брехати так послідовно, вигадувати такі деталі. Йому вірять простодушні, але водночас і досить метиковані сільські жителі, і це ще один доказ його правдивості. Скелмерсдейл вірить — і поки що ніхто не зумів похитнути його віру. Щодо мене, то я більш не маю чого додати на підтвердження історії, яку тут переказую. Не в тому я вже віці, коли переконують чи щось доводять.

Як запевняє містер Скелмерсдейл, він заснув якось годині о десятій вечора на Олдінгтонському пагорбі. Цілком можливо, що це було в Іванову ніч, а може, на тиждень раніше чи пізніше, він про це не замислювався. Стояв тихий ясний вечір, сходив місяць. Я не полінувався тричі видертися на той пагорб після того, як вивідав у містера Скелмерсдейла його таємницю, а одного разу пішов туди навіть у літні сутінки. Щойно виплив місяць, і все, мабуть, мало такий самий вигляд, як тієї ночі… Юпітер у своїй гордовитій величі ярів над місяцем, а на півночі й північному заході небо зеленіло й сяяло. Голий, похмурий пагорб здалеку чітко вимальовувався на тлі неба, але біля підніжжя там густі зарості, і поки я підіймався, численні кролики, що шмигали, мов тіні, або й зовсім невидимі в темряві, вискакували з кущів і стрімголов пускалися навтіки. А над самою вершиною, на цьому відкритому місці, дзвінко гули хмаровища комарів. Пагорб, мені здається, — штучна споруда, могильник якогось доісторичного вождя, і нікому, мабуть не щастило знайти для поховання кращого місця, звідки відкривалися б такі неозорі простори. Пасмо горбів тягнеться на схід до Гайта, за ним видніється Ла-Манш, і там, миль за тридцять, а то й далі, блимають, гаснуть і знову спалахують яскравим білим світлом маяки Грі Не та Булоні. А на захід, як на долоні, — вся звивиста долина Вілда — її видно до самого Гіндгеда й Лейт-хілла; на півночі долина Стауера розтинає крейдяні гори, що сягають безкінечних пагорбів за Вайєм. Поглянеш на південь-Ромнейські мочарі простягаються біля ваших ніг, десь посередині Дімчерч, і Ромні, й Лінд, Гастінгс на горі і далеко-далеко, там, де Істборн здіймається до Біч Хед, знову громадяться в серпанку пагорби.

Ось тут і блукав Скелмерсдейл, зажурений своїми сердечними незлагодами. Йшов він, як сам казав, “не розбираючи стежки”, а на вершині вирішив сісти й подумати про свою біду та образу. І, сам того не помітивши, заснув. Заснув і опинився в полоні фей.

А такий засмучений він був через сварку з дівчиною із Клемтон-хілла, своєю нареченою. Фермерська донька, розповідав Скелмерсдейл, з “вельми шанованої родини” — пара для нього найкраща, годі й сумніватися. Але й дівчина, й жених були надто молоді і, як воно завжди буває в такому віці, ревниві, вкрай нетерплячі, сповнені безглуздого прагнення шукати в другому самі довершеності, — життя й досвід, на щастя, скоро від цього виліковують. Чому вони, власне, посварились, я не знаю. Може, вона сказала, що любить, коли чоловіки носять гамаші, а він того дня був без гамашів, а може, він сказав, що їй до лиця інший капелюшок, — одне слово, хоч би з чого та пересварка почалася, вилилась вона в безглузду лайку й завершилася взаємними докорами та слізьми. І Скелмерсдейл, мабуть, зовсім занепав духом, коли заплакана дівчина пішла, наговоривши йому образливих порівнянь і заявивши, що взагалі ніколи його не кохала