Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
Спостереження за мімоїдом у його щасливі дні (точніше кажучи, у щасливі дні для дослідника, який перебуває над ним) можуть залишити незабутні враження. У мімоїда бувають свої «творчі злети», коли він видає якусь небачену суперпродукцію. Тоді він створює або власні варіанти навколишніх форм, або їхнє ускладнене зображення чи навіть «формальне продовження», і може так розважатися годинами на радість художника-абстракціоніста і водночас сповнюючи відчаєм ученого, котрий марно намагається збагнути бодай що-небудь у процесах, які тут відбуваються. Іноді в діяльності мімоїда проявляються риси просто-таки дитячого спрощення, інколи він впадає в «барочні відхилення», і тоді на всьому» що він творить, лежить відбиток якоїсь слонячої величі. Старі мімоїди нерідко створюють форми, здатні викликати щирий сміх. Щоправда, я ніколи з них не сміявся, бо завжди був страшенно шокований таємничістю цього видовища.
Цілком зрозуміло, що в перші роки досліджень учені так і накинулися на мімоїди, вважаючи їх за центри соляріанського Океану й гадаючи, що саме тут відбудеться жаданий контакт двох цивілізацій. Однак дуже швидко з’ясувалося, що ні про який контакт не може бути й мови, бо все починалося й закінчувалося імітацією форм, яка нікуди не вела.
У своїх відчайдушних пошуках дослідники знову й знову зверталися до антропоморфізму чи зооморфізму, вбачаючи у найрізноманітніших витворах живого Океану то «органи чуття», то навіть «кінцівки», — певний час такі вчені, як Маартенс і Екконаї, вважали за них «хребетників» і «швидкунів» Гізе. Однак «кінцівками» називати ці протуберанці живого Океану, які він викидав іноді на дві милі в атмосферу, було стільки ж підстав, скільки землетрус — «гімнастикою» земної кори.
Каталог форм, повторюваних більш-менш постійно й породжуваних живим Океаном так часто, що протягом доби на його поверхні їх можна побачити кілька десятків чи навіть сотень, охоплює близько трьохсот назв. Найбільш «нелюдськими», тобто геть не схожими на все те, що будь-коли досліджувалося людиною на Землі, за твердженням школи Гізе, є симетріади. Поступово стало ясно, що Океан не виявляє агресивності й загинути в його плазматичних глибинах може тільки дуже необачний чи безпечний (звичайно ж, за винятком нещасних випадків, спричинених, наприклад, пошкодженням кисневого апарата чи кондиціонера); навіть циліндричні ріки «довгунів» і страхітливі стовпи «хребетників», які безглуздо гойдаються серед хмар, можна наскрізь пробити літаком чи іншим літальним апаратом без будь-якого ризику — плазма звільняє дорогу, розступаючись перед стороннім предметом із швидкістю, рівною швидкості звуку в соляріанській атмосфері, утворюючи, якщо її до цього спонукати, глибокі тунелі навіть під поверхнею Океану (причому енергія, яка з цією метою миттю приводиться в дію, величезна — Скрябін визначив, що вона приблизно дорівнює 1019 ергів!!!). І все ж таки дослідження симетріад учені розпочали дуже обережно, раз по раз відступаючи, запроваджуючи все нові й нові правила безпеки, часто, щоправда, тільки уявні; не дивно, що імена тих, хто перший пробився в безодні симетріад, знають на Землі навіть діти.
Жах, який викликають ці почвари-гіганти, пояснюється не їхнім зовнішнім виглядом, хоч він і справді може навіяти кошмарні сни. Його скоріше породжує те, що в межах симетріад нема нічого постійного, нічого певного, там не діють навіть фізичні закони. Саме це давало дослідникам симетріад підставу дедалі наполегливіше стверджувати, що живий Океан розумний.
Симетріади виникають раптово. Їх утворення схоже на виверження. Незадовго до того Океан починає сліпуче блищати, немовби вся його поверхня в кілька десятків квадратних кілометрів раптом покрилася склом. При цьому ні його густота, ні ритм хвилювання не змінюються. Іноді симетріада виникає там, де був нурт, який усмоктав у глибину «швидкуна», але таке буває рідко. Минає якийсь час, і склиста оболонка здувається потворним пухирем, у якому, мінячись, відбиваються весь небосхил, сонце, хмари, обрій. Схожу на спалахи блискавки гру кольорів, викликану почасти поглинанням, а почасти заломленням світла, ні з чим не порівняти! Особливо разючі світлові ефекти властиві симетріадам, які виникають під час голубого дня, а також перед самісіньким заходом сонця. Тоді складається враження, що з надр однієї планети народжується друга, яка щомиті подвоює свій об’єм. Сліпуча куля, ледве піднявшись з глибини, розтріскується біля вершини на вертикальні сектори. Однак це не розпад. Ця стадія, не зовсім удало названа «фазою квіткової чашечки», триває всього кілька секунд. Спрямовані до неба перетинчасті дуги повертаються, зростаються десь у невидимій глибині й починають блискавично формувати щось на зразок кремезного торса, всередині якого відбуваються одночасно сотні явищ. У самому центрі (вперше його дослідила експедиція Гамалії в складі сімдесятьох чоловік) з гігантських полікристалів утворюється вісьовий несучий стержень, який іноді називають, може, й не дуже вдало «хребтом». Химерна архітектоніка цієї центральної опори підтримується in statu nascendi[6] вертикальними стовпами рідких, майже водянистих драглів, які безперервно б’ють з кілометрових западин. При цьому велет видає глухий, протягливий рик, а довкола, знавісніло хлюпочучи, здіймається вал сніжної, крупнопористої піни. Потім від центра до країв починається складне обертання потовщених площин, на які нашаровуються відклади тягучої маси, що підіймається з глибин; водночас гейзери, про які я щойно згадував, застигають і перетворюються на рухливі, схожі на щупальці колони, пучки їх спрямовуються в точно визначені динамікою всієї конструкції місця і тепер скидаються на велетенські зябра зародка, що росте з неймовірною швидкістю; у цих зябрах струменіє рожева кров і темно-зелена, майже чорна, вода. З цієї миті симетріада починає виявляти свою найдивовижнішу властивість — здатність моделювати чи, точніше, зупиняти дію деяких фізичних законів. Передусім треба відзначити, що не буває двох однакових симетріад і геометрія кожної з них — немовби новий «винахід» живого Океану. Далі симетріада створює в собі те, що часто називають «машинами миттєвої дії», хоча ці конструкції анітрохи не схожі на машини, збудовані людьми; йдеться виключно про порівняно вузьку й через те немовби «механічну» цілеспрямованість дії.
Коли гейзери, які б’ють з безодні, роздуваються, тужавіють, обертаючись на товстостінні галереї та коридори, що розходяться навсібіч, а «перетинки» зводять систему пересічних площин, нависів, склепінь,
