Точка обману - Ден Браун

на місце. – Ми свердлили ці дірки по всьому льодовику, щоб вивчити склад товщин льоду. Як і в археології, час, упродовж якого об’єкт лежав прихованим від очей, визначається глибиною, на якій його виявили. Що глибше залягає камінь, то довше він там лежить. Так само, коли щось раптом знаходять під товщею льоду, можна встановити, коли це «щось» туди потрапило, за кількістю криги зверху. А щоб упевнитися в точності показників, ми вимірюємо й товщину сусідніх ділянок. Таким чином упевнюємося, що лід однорідний, тобто не зруйнований землетрусами, стисненнями, обвалами і тому подібними катаклізмами.

– І яким же виявився цей льодовик?

– Абсолютно бездоганним, – відповіла Нора. – Цілісний моноліт. Ані розломів, ані льодових завихрень. Такі метеорити ми називаємо статичними об’єктами. І лежить він тут неторканим та неушкодженим від того самого моменту, як приземлився, – з 1716 року.

Рейчел була в захваті.

– Ви дізналися точний рік падіння?

Здавалося, Нору здивувало це запитання.

– Чорт забирай, так! Для того мене сюди і покликали. Я ж умію «читати» лід. – І вона показала на акуратний штабель трубок льоду. Кожен із цих прозорих стовпів був помічений оранжевою биркою. – Ось ці льодові палиці є цінними геологічними зразками. – Вона підвела Рейчел до «труб». – Якщо придивитися уважно, можна побачити окремі шари льоду.

Нахилившись, гостя дійсно змогла розгледіти, що стовпи складаються з фрагментів, які різняться і прозорістю, і відтінком. Навіть товщина шарів була дуже різною – від кількох міліметрів до п’яти сантиметрів.

– Узимку на шельфовий лід падає сніг, – пояснила Нора, – а навесні відбувається часткове танення. Тому кожен сезон додає новий компресійний шар. Ми починаємо зверху, з останньої зими, і робимо зворотній відлік.

– Наче кільця на деревах?

– Не все так просто, міс Секстон. Не забувайте, що нам доводиться вимірювати сотні футів нашарувань. Необхідно звірятися з кліматичними маркерами, щоб не наробити помилок. А такими маркерами є звіти про кількість опадів, відомості про забруднення повітря і тому подібна інформація.

До них підійшов Толланд з колегами. Майкл усміхнувся Рейчел.

– Вона знає багато цікавого про лід, еге ж?

Дивно, але Рейчел зраділа, побачивши його.

– Так, вона надзвичайно цікава жінка.

– До речі, – кивнув Толланд, – доктор Менгор має рацію стосовно 1716 року. НАСА вирахувала такий самий рік удару метеорита об землю ще задовго до того, як ми тут з’явилися. А доктор Менгор свердлила свої отвори, вивчала зразки і дійшла того ж висновку, підтвердивши результати космічної агенції.

Рейчел була неймовірно вражена.

– І до речі, – зауважила Нора, – саме 1716 року спостерігачі бачили яскраву кулю в небі над північчю Канади. Цей випадок увійшов до історії під назвою «Юнгерсольське падіння», на честь людини, яка багато займалася його дослідженням.

– Отже, – додав Коркі, – відповідність між зафіксованою істориками датою і датою, встановленою експериментальним шляхом, свідчить про те, що наш камінь – шматок того самого метеорита, падіння якого було зареєстровано 1716 року.

– Докторе Менгор! – покликав один з робітників. – Уже видно гаки.

– Екскурсію закінчено, хлопці, – заявила Нора. – Настає момент істини. – Вона схопила складаний стілець, видерлася на нього і щосили закричала: – Всім сюди! За п’ять хвилин витягуємо!

Усі науковці, що перебували в куполі, наче піддослідні собаки Павлова, що реагують на дзвінок до обіду, кинули свої справи і поквапилися до зони витягання.

Нора Менгор стала руки в боки і обвела поглядом свої володіння.

– Ну що ж, підіймаймо «Титанік»!

– Швидше відійдіть! – заволала Нора, пробиваючись крізь дедалі більший натовп.

Робітники розосередилися. Нора командувала процесом і явно грала на публіку, перевіряючи натяг тросів та правильність їх кріплення.

– Віра! – крикнув один із працівників НАСА.

Чоловіки натягнули лебідки – і троси вилізли з отворів іще на шість дюймів.

Троси рухалися догори, і Рейчел відчула, як натовп мимоволі потроху сунеться вперед, передчуваючи велику подію. Коркі й Толланд стояли поруч і скидалися на малят, що прийшли подивитися на різдвяну ялинку. З протилежного боку отвору з’явилася масивна фігура керівника НАСА Лоуренса Екстрома; він зайняв зручне місце і почав спостерігати за витягуванням метеорита.

– Гаки! – заволав один із працівників НАСА. – Бачу гаки!

Сталеві сріблясті троси, що піднімалися крізь свердловини, поступилися місцем жовтим ланцюгам.

– Ще шість футів! Не розгойдуйте! Тримайте рівно!

Біля вежі з риштуванням запала напружена тиша, неначе глядачі, як на спіритичному сеансі, очікували появи якогось божественного привида, – усі нетерпляче чекали, коли з’явиться метеорит.

І Рейчел побачила його.

Крізь шар льоду, що дедалі тоншав, почали проступати невиразні обриси метеорита. Він був довгастим і темним.

– Тримайте міцніше! – заволав якийсь інженер.

Чоловіки налягли на лебідки, і риштування заскрипіло.

– Залишилося п’ять футів! Зберігайте рівномірність натягу!

Рейчел побачила, як лід над метеоритом береться пухирцями, немов черево тварини, яка ось-ось має народити. На вершечку цього пагорбка, у тому місці, де входив промінь лазера, отвір почав танути і швидко розширюватися.

– Шийка матки розширилася! – крикнув якийсь дотепник. – Дев’ятсот сантиметрів!

Тишу порушив напружений сміх.

– Годі, вимикайте лазер!

Хтось клацнув вимикачем – і промінь зник.

І сталося давно очікуване.

Неначе якесь древнє божество, що з’являється у вогні та клубах диму, велетенський камінь вийшов на поверхню в клубах пари. Крізь неї проглядав об’ємистий предмет, що виринув із льоду. Робітники, які працювали з лебідками, напружилися ще сильніше – і нарешті увесь камінь звільнився від залишків криги і загойдався на тросах над глибочезною шахтою. З гарячого метеорита стікала вода.

Рейчел заворожено заціпеніла.

Перед нею на тросах погойдувався мокрий метеорит, і його шершава поверхня виблискувала у світлі флуоресцентних ламп; вона була обвуглена та зморщена, від чого метеорит нагадував скам’янілий гігантський чорнослив. З одного боку камінь був рівний та гладенький; вочевидь, ця його частина відшліфувалася тертям об повітря, коли він входив у щільні шари атмосфери.

Дивлячись на обвуглену кору плавлення, Рейчел уявила, як метеорит снопом полум’я несеться до Землі, неначе стрімка ракета. Неймовірно, але це сталося аж триста років тому. А тепер ця спіймана космічна тварина висіла на тросах, а з її тіла скрапувала вода.

Полювання скінчилося.

І тільки цієї миті Рейчел збагнула всю драматичність та значущість події, свідком якої вона стала. Предмет, який висів перед нею, був представником іншого світу, віддаленого від Землі на багато мільйонів миль. А всередині цього предмета містилися свідчення – та які там свідчення – докази! – того, що людина у Всесвіті не самотня.

Здавалося, всіх умить захопила ейфорія, і натовп вибухнув