Привид часу - Володимир Іванович Савченко

У коридорі капітан зупинився: «Чого ж кулі не повертаються?»

Приймачі, що працювали цілу добу, не вловили ніяких сигналів. «Астродатчики мали більшу початкову швидкість, ніж зореліт, — отже, підійшли до зорі значно ближче. Сила відштовхування зросте пропорціонально квадрату зближення із зорею. Виходить, назад вони мусять летіти… — капітан наморщив лоба, обчислюючи в думці швидкість польоту куль. Потім знизав плечима. — Вони вже давно мали повернутися!»

Він глянув на годинник і попрямував у відсік, що тепер правив за майстерню. Над окулярами для Аскера Корнєв провозився півтори години, потім поніс їх фізикові приміряти.

Окуляри вийшли незграбні. Бруно в них скидався на казкового пугача. Тоні потішався над ним як тільки хотів. Зате світ зірок, шкали приладів і зображення на екранах знову стали для фізика чіткими і ясними.

Зореліт тепер плив у просторі з мізерною швидкістю. Ще кілька діб — і чорне тіло Г-1920 зупинить його зовсім, а після цього почне виштовхувати сторонній предмет із своєї області космосу. Оранжеве проміння лжезорі тепер відчутно зігрівало корпус зорельота. За місяць, що минув відколи було відкрито планету, нічого нового не сталося. В астронавтів наростало нетерпеливе бажання: скоріше все скінчити — і додому.

Сьогодні чергував Корнєв. Він саме готував обід, коли до нього заглянув Бруно. Фізик здавався збентеженим.

— Іване, всі строки минули!

— Уже скоро, потерпи трохи.

Корнєв, не підводячи голови від плитки, вкладав на сковороду виваляні в сухарях свинячі відбивні.

— Та ні, я про астродатчики…

Капітан стривожено глянув на Бруно. Фізик показав на аркушику паперу розрахунки.

— Ми випустили дванадцять куль. Перші дві мали пройти мимо нас тринадцять діб тому, третя — на день пізніше, четверта — ще на день пізніше і так далі. Словом, останній астродатчик повинен був пролетіти мимо «Буревісника» вчора.

— Гм… — Корнєв відклав ніж, витер руки. — Ходімо перевіримо записи.

Вони пішли у відсік керування, прослухали контрольні магнітні записи автоматів. Шурхіт міжзоряного водню, потріскування і поклацування радіовипромінювань зорі… Уривчастих попискувань телеграфного коду астродатчиків друзі не почули.

— Може, вони згоріли? Фізик похитав головою.

— Не повинні. Жодна з них не підлетіла так близько до чорної зорі.

Летьє, перевіряючи прилади, записував їхні показання до бортового журналу.

— Я не знаю, про що йдеться, — звісився він з містка, — але якщо про те, що я думаю, то — так, згоріли!

— Як згоріли? — Корнєв запитливо втупився в нього, потягнув носом повітря: пахло горілим м'ясом. — Котлети! — і кинувся на кухню.

Так, приправлений запахом обвуглених відбивних, почався незвичайний період в історії експедиції. Кристалічні кулі не повертались. Чорне тіло Г-1920, що вже заслонило помітну частину зоряного неба, наче поглинуло їх.

— Скільки лишилося куль? — поцікавився Корнєв.

— Дві, — зітхнув Летьє. — Радіометрична і телевізійна.

— Добре. Запустимо їх парою. Попереду — радіометричну, за нею — телевізійну. Другу треба настроїти так, щоб вона могла простежити шлях першої.

— Ага! — догадався Тоні. — Друга покаже, що сталося з першою, перед тим, як з нею станеться те саме… Непогано!

— Отже, швидкість першої відносно «Буревісника» сорок кілометрів за секунду. Другу запустимо через сто секунд з такою самою швидкістю.

Два поштовхи схитнули зореліт. Останні кулі-астродатчики полинули в простір. І знову дні сподівань. Астронавти безперервно стежили за екраном, на який телевізійний астродатчик передавав зображення маленької фосфоресціюючої сфери, що віддалялася до темної плями Г-1920. На екран націлилось широке дуло «кіногармати» — швидкісного кіноапарата, що робить до мільйона знімків за секунду.

На четвертий день зображення на екрані поблякло: кулі були вже надто далеко. Корнєв увімкнув двигуни і збільшив швидкість корабля до сорока кілометрів за секунду. Тепер зореліт слідом за астродатчиками мчав назустріч… Чому? Вони не знали. Попереду було щось таке, що поглинуло дванадцять кристалічних куль. Нерви астронавтів напружились до краю.

…Коли це сталося, вони до пуття не розгледіли. Екран прокреслили безладні лінії, коротко продзижчала «кіногармата», автоматично фіксуючи кожну зміну на екрані. Писк сигналів радіодатчика в динаміку стих. Кулька, що синювато світилася, зникла. Частку секунди екран ще рябів од ліній і сплесків, потім покрився вогненними зигзагами і погас…

Перший отямився Корнєв.

— Це метеори! — Він метнувся до стіни, розчинив дверці в нішу, кинув товаришам аварійні повітряні маски — гумові шоломи з балончиками, засунув таку саму маску собі за пазуху, вибіг на місток. — Включаю гальмування, перевантаження 3 g! Летьє, підготуй відбивну енергогармату! Аскер, спостерігайте простір через бортові локатори! Метеори можуть залетіти і сюди. По місцях!

Бойовий розпис метеорної атаки колись було розраховано на шістьох: троє астронавтів мали розосередитись по зорельоту для ліквідації пробоїн, пожеж, аварій; решта троє — чергувати біля основних приладів. Тепер їх було всього троє. Астронавти міцно закріпилися в сидіннях, квапливо настроювали прилади. Корнєв ліг у крісло на містку. «Добре, що я загодя повернув корабель, — майнула думка. — Півтори хвилини маневрування занесли б нас у саме пекло». Він натиснув кнопки. Двигуни загули спочатку ледве чутно, потім гучніше. Вага притиснула тіло до м'якої обшивки…

— Бачу метеори! — долинув знизу здавлений голос Бруно. — Потік іде мимо. Частина відгалужується. Один осколок летить на нас!

— Енергогармата готова! — вигукнув Летьє, перекриваючи рев двигунів. — Переключаю на автоматичне слідкування до локаторів!

— Єсть контакт!